Останні півроку нас не полишає враження дежа вю. І справді, десь ми таке вже бачили – бігборди обабіч доріг із оптимістичними гаслами, намагання посадити минулу владу, навіть розповіді про бджіл з вуст президента...
Згадуються часи дрімучого соціалізму й тодішня формула „Сталін – це Ленін сьогодні”. Що ж, „Янукович – це Ющенко сьогодні”?
Ми спробували знайти відмінності між першими двадцятьма місяцями наших останніх президентів, і не змогли.
Політреформа? Була. Тільки з різними знаками. Спочатку – туди, тепер – назад. Газові проблеми? Авжеж! Росія завжди викручувала руки, тільки тоді ми заплатили грошами, а тепер – на додачу ще й Севастополем. Що там іще? Переслідування опозиції, безумна рекламна кампанія з підписами чинного гаранта, не кажучи вже про бджіл.
Але головне – благосний настрій, з яким спостерігають за цим із владного Олімпу. Єдина різниця – Ющенко зберігав серйозну міну, а Янукович не може втриматися від задоволеної посмішки. Проте обидва явно насолоджувалися (насолоджуються) своїм становищем – ще б пак, простий донецький (варіант – сумський) хлопець, а став президентом. Круто!
Можливо, це особисте враження, але коли дивишся на цих двох діячів, здається, що кутиком ока обидва підглядають у дзеркало й милуються своєю особою.
І обидва нічого не роблять.
І в обох летять рейтинги. Смішно сказати – здобувши перемогу приблизно з однаковим рахунком, обидва гаранти – і Ющенко, і Янукович рівно за півтора року докотилися до 9,5% підтримки населення. Немовби змовилися.
Слухайте, а може, Андрійович залишив для Федоровича інструкцію в нижній шухляді? Як у тому старому анекдоті…
Ні, жарти – жартами, але скажіть, що робити нам із вами, якщо кожен наступний президент стає погіршеною копією попереднього?
Цікаво, що Ющенко колись був гарним прем’єром – згадайте, що саме за його часів в Україні припинили відмикати світло, зникли взаємозаліки, почав виконуватися бюджет. Пам’ятаєте часи Пустовойтенка, коли директорів забирали до військових таборів і не випускали, поки не заплатять до Пенсійного фонду? Зараз це здається анекдотом, але ж було! До речі, і Юлія Володимирівна тоді була гарним віце-прем’єром. А коли піднялися на щабель вище – їх неначе підмінили. Може, у кабінеті президента пороблено? Може не тільки Мельниченко ставив там свою апаратуру, але й якась відьма підкладала зілля, тільки от служба охорони не вміє дати ради силам інфернальним.
Може, взагалі вся українська влада давно проклята?
Не виключено.
Але останнього українського мольфара, на жаль, зарізали, ба навіть якщо знайдеться якийсь потужний чародій, усе одно ніхто не дозволить відробляти ані в Адміністрації президента, ані в Кабміні.
От тільки нам здається, що бджоли не винні. Врешті-решт, кожна влада робить тільки те, що їй дозволяють люди. Не більше. Згадайте Ющенка – одним із перших він готував указ про гарантування права на використання російської мови. Але люди не дозволили. Так само й теперішні діячі – насправді вони нас побоюються, бо чудово відрізняють проплачені протести від справжніх. Не виключено, через те, що самі платять власним маніфестантам.
Ну а якщо бджоли з чародіями таки ні до чого, то це означає, що нам із вами кинуто справжній виклик. Що робити в ситуації, коли президент спочиває на лаврах, а решта влади активно будує феодалізм? Братися за вила? Люди, звісно, все більше схиляються до такого варіанта, але чи допоможе він?
Добре, звісно, що опозиція нарешті дорозмовлялася до спільних дій, однак мета теперішніх протестів не повинна обмежуватися звільненням підсудних з-за ґрат (що ми, до речі, цілком підтримуємо, бо за ґратами мають сидіти убивці, ґвалтівники та інші соціально небезпечні елементи, а не підозрювані в порушенні фінансової дисципліни).
Сьогоднішню об’єднану силу треба використати для того, щоб наступний президент – незалежно від того, хто ним стане, – не міг спочивати на лаврах, а вимушений був працювати.
Як це зробити? Давайте думати. Бо врешті-решт ми з вами – не бджоли і здатні, здається, змінити устрій свого вулика.
Чи то пак, держави.
Віталій та Дмитро Капранови
