Перебіг судової епопеї у справі Юлії Тимошенко загострив класичний аспект двох новин – поганої і хорошої. Почну з поганої: на остаточний судовий вердикт ні суспільна думка України, ні голос громадянського суспільства не спромоглись справити істотного впливу.
Натомість позитивна новина полягає в тому, що інструмент протверезіння для теперішньої влади в Україні все-таки існує. Знаходиться він на Заході загалом і в Європі зокрема. Якби це не відповідало дійсності, то вирок у справі Тимошенко був оприлюднений задовго не лише до 11 жовтня, а й до саміту Східного партнерства у Варшаві.
Здавалося б, з якого дива перейматися думкою Європи політичній силі, котра завжди декларувала пріоритет східної політики, економіки і культури? Невже таке чудернацьке перевтілення сталося лише під тиском нав’язливої мети нагородити окремі категорії українців безвізовим режимом у країни ЄС, а також деякими іншими приємними дрібничками, передбаченими статусом асоційованого членства в Європейському Союзі?
Звичайно, ні. Насправді все прозаїчніше і складніше водночас. Річ у тім, що в Україні вже впродовж тривалого часу існує істотна розбіжність між популярністю східного політичного вектора та стратегічними пріоритетами бізнесу, пов’язаними із Заходом.
Як наслідок – у нас ніколи не бракувало передвиборчих політичних проектів, котрі намагались «попастись» на ідеях «дружби з Росією», «братніх народів», «культурно-історичної єдності», а отримавши політичні дивіденди, потихеньку розвертались в протилежному напрямку.
З цього приводу можна іронізувати, ображатися чи обурюватися, але такий стан справ цілком об’єктивний, оскільки є закономірним наслідком окресленої причини. Водночас слід зауважити, що йдеться все-таки про протиріччя, яке, набувши хронічних форм, може призвести до непередбачуваних, курйозних і навіть фатальних наслідків як для політико-бізнесової еліти, так і для України в цілому.
Висновок очевидний: зазначене протиріччя потребує якомога оперативнішого розв’язання. Але оскільки у нас обтяжувати трудами праведними себе не звикли, то ситуація продовжує залишатись у підвішеному стані: з одного боку – проросійська риторика, а з іншого – купівля активів західних підприємств і нерухомості, навчання дітей у Європі та США і т.д. і т.п.
Наведений аналіз дозволяє з’ясувати, що тайм-аут з винесенням вироку Юлії Тимошенко був взятий теперішньою владою не для того, щоб оцінити реальність перспектив безвізового режиму чи адаптуватись до західних ціннісних стандартів, а щоб збагнути, наскільки жорсткими виявляться санкції щодо конкретних персоналій та перспектив їхнього бізнесу на Заході.
В цьому контексті аргументаційні акценти Заходу, які нині інтенсивно аналізуються електронними ЗМІ, якщо й мають якесь значення, то хіба що для мислячої публіки, а не для влади. Тому зупинюсь лише на тому, що складає фундамент політичної культури Заходу.
По-перше, лідерство політичних проектів визначається на підставі демократичних виборчих процедур, а не рішень кишенькових судів.
По-друге, усунення від виборів опозиційного лідера з найвищим рейтингом в абсолютній більшості випадків є підставою для невизнання виборів дійсними і застосування санкцій до всіх, хто був причетним до розгортання подій за таким сценарієм.
По-третє, належність особи до опозиції хоч і не виключає можливості її судового переслідування, але однозначно вимагає, щоб кримінальними вважалися лише справи, в яких достеменно доведена мета самозбагачення. Якщо корисливі мотиви не доведені, то може йтися лише про так званий суд імпічменту.
По-четверте, зближення з ЄС, а тим більше – членство в ЄС є неможливим за умов порушення прав людини, утисків опозиції і свободи слова, переслідувань за ознакою політичної діяльності тощо.
Янукович намагався переконати співрозмовників у Нью-Йорку і Варшаві, що він очолює країну розвиненої демократії, в якій діяльність кожного громадянина (включно з Юлією Тимошенко) може стати об’єктом судового розгляду, що судова гілка влади в нас незалежна, об’єктивна і непідкупна, нарешті. що сам коментар з цього приводу може розглядатися як тиск на суд, а Президент, будучи законослухняним громадянином, дуже не хотів би цього…
Але чи тон озвучених тез був недостатньо переконливим, чи оприлюднена версія стану речей – відверто неправдоподібною, однак пояснення сприймалися з неприхованим роздратуванням, мовляв, замість того, щоб витрачати час на нікому не потрібну казуїстику, зосередьтесь, поки що шановний Вікторе Федоровичу, на двох основних аспектах: а) майбутнє взаємин України із цивілізованим світом залежить від дотримання фундаментальних норм демократії; б) у разі, якщо ці норми з якихось причин будуть зневажені, першим у списку осіб, на які поширюватимуться санкції Заходу, буде прізвище не прибиральниці з Генпрокуратури і не судді з Печерського суду, а Президента України.
Теперішній владі в Україні не варто ображатися на реакцію Заходу вже хоча б тому, що такі вимоги і застереження є не кон’юнктурними, а принциповими і незалежними від конкретних персоналій, які зазнають тенденційних утисків і переслідувань.
У кого коротка пам’ять – нехай звернеться до послуг Інтернет-архіву: у першій половині 2005 року західні політики і правозахисники не менш послідовно, ніж нині, застерігали Ющенка від вибіркової та бездоказової реалізації передвиборчого гасла «бандитам – тюрми!»
Також не складає труднощів поновити в пам’яті факт, згідно з яким у 2005 році ніхто з регіоналів не ображався на таку позицію Заходу, а навпаки – відрекомендовував її «голосом розуму», «цивілізаційним взірцем» і т.ін. Нині ж, перефразувавши поета, «всё те же юноши, но поют другие песни»…
Здавалося б, нічого страшного для теперішньої влади немає: застосує Захід санкції – відбудеться оперативна переорієнтація політико-бізнесової еліти на Росію. Втім, на практиці все значно складніше: офіційна Москва доволі прохолодно сприймає персональний склад офіційного Києва. В усякому разі йти на поступки в питаннях ціни на газ ніхто не збирається – хіба що Україна віддасть свою газотранспортну систему або запропонує у безстрокову оренду якийсь регіон…
Щоб ніхто в цьому не сумнівався, днями один з керівників російського Інституту країн СНД зробив вичерпне пояснення: Росія хотіла б поділитися дешевшим газом з українським народом, але з попереднього досвіду вона достеменно усвідомлює, що надприбутки з пільгової ціни на газ вилучаються українською олігархією і скеровуються не на потреби народу, а на купівлю вілл за кордоном і автомобілів преміум-класу. Для теперішнього керівництва Росії продовження такої практики є неприйнятним, тому віднині Україна не матиме пільгових цін на газ.
Насамкінець приверну увагу на аспекту, який чомусь залишається непомітним для теперішньої влади. Йдеться про очевидне: якщо суд виносить обвинувачу вальний вирок Юлії Тимошенко, то цим започатковується епопея судових, а згодом і позасудових рішень, яка закінчиться невідомо коли і чим.
В двох аспектах сумніватися не доводиться: по-перше, це не піде на користь Україні, по-друге, ініціаторів протиправних переслідувань Юлії Тимошенко маховик запущеного механізму гарантовано не пощадить.
Віталій Чудновський, народний депутат України
