«Вони послали нас на чужу війну, а ця війна стала нашою на все життя»

16:46, 27 грудня 2011
Різне
5769 0

Рух «Ніхто, крім нас» став відомим 20 вересня після бунту біля парламенту.  За цим виступом послідувала нервова реакція влади, яка тут же стала «торбити» головний офіс військового братства в Києві, мимоходом повісивши пару-трійку кримінальних справ на його лідера Олександра Ковальова. (Несплата податків чи щось подібне, що вони зазвичай люблять вішати).  Атаки влади «афганці» відбили. Як виявилося серед них повно кваліфікованих юристів. А наїзди здобули свій позитивний медіа-ефект. До громадянського руху, який за їх оцінками налічує 50 тисяч членів, потягнулися журналісти. Тепер за організацією «Ніхто, крім нас» уважно спостерігає преса, відстежуючи, чим вони займаються, а також: чи не «купили» їх політики, чи не співпрацюють вони з політтехнологами.  А НКН у свою чергу, неабияк поповнивши френд-стрічку журналістами, через Фейсбук розсилає тим, хто пише і знімає свою інформацію: то на день армії вони везуть молодь на полігони (і фотозвіт), то роблять масові протести, щоб у депресивному містечку Донецької області не закривали лікарню. Кілька днів тому всіх журналістів запросили на всеукраїнську акцію «Згадаймо перший штурм», присвячений введенню Радянських військ до Афганістану. В анонсі, який розсилали з НКН, нам пропонувалося покласти квіти, побути на панахиді. Окремо напівжирним шрифтом стояло попередження: «Участь політиків не вітається». Початок афганської війни  – дата неоднозначна.  Але я вирішила побувати на покладанні, постояти на панахиді за полеглими в Афганістані.

Біля пам'ятника воїнам-афганцям (він розташований напроти «афганської» церкви біля Лаври)  зібралося близько ста чоловік. По периметру меморіалу стояли курсанти.

Я бачила «афганців» у день обшуку їх головного офісу. Вони закипали від гніву, сильно нервували, часом насильно, утримуючи один одного від рішучої розмови з присутньою тут податковою міліцією. І я не виключала, що наступного разу зустріну цих борців за правду вже в СІЗО. Але обійшлося. Сьогодні це були усміхнені симпатичні люди у камуфляжній формі з військовою виправкою.

– Ви ж розумієте, що війна була великою помилкою СРСР? – питаю одного з них.

– Я знаю, що хлопці, яких туди не посилали, нічого про це не знали. Я знаю, що вони зберігали вірність присязі і що ми повинні пам'ятати про це, – відповів мені Андрій Грищук.  

– Ви де служили?

– У Кабулі. Я був сапером. А потім приїхав до України, закінчив кулінарне училище, і мене послали до Чорнобиля кухарем працювати, відразу після аварії.

– А ви не могли сказати у військкоматі, що вже своє відвоювали в Афгані і вас негарно посилати ще й до Чорнобиля?

– Тоді для чоловіків існувало слово «треба». І якщо треба було годувати людей в Чорнобилі, то ми не розмірковували.

Перед нами з'явилися хлопці в одязі афганських жителів, у чалмах. Мій співбесідник почав із ними фотографуватися і пояснив мені, що він у вигляді хобі у вільний час проводить реконструкцію афганських воєн.

– Але ж ви для мирних жителів окупантами були, Андрію? – знову провокую я.

– Так. А ким ще ми могли для них бути? – не ображається афганець-чорнобилець, – але для рядового солдата є наказ. І він не обговорюється.

– Скажіть, ви виглядаєте таким спокійним, а коли ви сердитеся, ви теж трохи…

– Контужений? – допоміг мені підібрати слово співбесідник.

– Так.

– Так. Ми такі. Контузії ні для кого дарма не проходять. І для мене – теж, –  засміявся мій новий знайомий.

Перед панахидою я проходжу між військовими. І слухаю розповіді, сотні разів вже чуті і сотні разів бачені в телесюжетах. Про те, як дві жінки забрели на мінне поле, і саперам їх довелося звідти витягати, про те, як супроводжували вантаж «200» (убитих хлопців) до Туапсе, про те, як славно проводили час після бою, як підгодовували місцеву дітвору. Пам'ять про загиблих товаришів і молитва про них -  насправді правильна справа. Якими були хлопці, яких туди відправляли? Тих, кого нікому було «відмазувати» і тих, хто вважав честю воювати за батьківщину, хто вірив у слова «інтернаціональний обов'язок». Не найгірші люди, враховуючи, що ті, хто вижив у тій війні і сьогодні здатні вийти на акцію заради збереження пільг для дітей війни, ліквідаторів, бюджетників.  Побачила, що хтось із «афганців» віз на інвалідній колясці літнього чоловіка. Я попросила представитися людину, яка приїхала на покладання, незважаючи на обмежені можливості.

–  Сергій Красильников, я голова Святошинської організації союзу інвалідів Чорнобиля, – дав він мені візитку, – ми тепер разом, на всіх акціях разом. І я ось і сьогодні хочу з ними хлопців згадати.

Почалася панахида за покійними воїнами, а потім коротка проповідь священика:

– Церква з високим благоговінням ставиться до воїнів, полеглих на полі битв. Сьогоднішній день – день особливого вшанування пам’яті загиблих. Але пам'ятайте, що наша розлука тимчасова. У Царстві Божому ви зустрінете тих, із ким воювали. Ви жива совість суспільства. Ваша жертовна самовіддача Вітчизні залишиться в серцях людей.  Ви знаєте, що таке війна, і тому особливо знаєте ціну миру. Від вас залежить захист ідей миру в суспільстві. Залишайтеся миротворцями. Пам'ятайте, що поганий мир завжди кращий за хорошу війну. Затверджуйте мир у сім'ях і державі.

Потім усі присутні поклали квіти. Останнім виступив голова організації «Ніхто, крім нас» Олександр Ковальов.

– Тридцять два роки тому розчерком пера радянська влада відправила хлопців воювати. Відправила, щоб потім сказати: ми вас туди не посилали. Вони послали нас на чужу війну, а ця війна стала нашою на все життя. Ми зобов'язані пам'ятати такі дати. Пам'ятати тих, хто не зламався, не зрадив. Тридцять два роки багато чи мало? Не знаю. Але спасибі, що ви прийшли сьогодні, що ви пам'ятаєте загиблих і не заради дешевого пряника готові допомагати живим.

Хлопці поїхали в якийсь ресторан згадати тих, хто загинув.

А я подумала: у головах журналістів - Афганістан це країна з серйозних геополітичних розкладів. Але, напевно, правильно пам'ятати й інше, що тридцять два роки тому до Афганістану ввели радянські війська,  в цій війні вбивали наших співвітчизників, іноді зовсім хлопчиків. Ми, звичайно, знаємо, що Афганістан більше ста років присутній у великих іграх - то СРСР і Британії, то США. Але тільки зараз я уважно розгледіла пам'ятник загиблим воїнам. Три солдати в людський зріст, один з яких у панамі, сидить, поклавши голову на коліна. Тужить за втраченим другом. Сьогодні там - море квітів.

Маша Міщенко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter