Україна не встигла затвердити європейські цінності на рівні держави - це факт. І вже повною мірою навряд чи встигне. Адже те, що називається Європою, рано чи пізно почне відходити від цих самих цінностей. Політика централізації і жорсткої економії як вимушений захід виходу з кризи може відвести Європу дуже далеко від задекларованих її батьками-засновниками Робертом Шуманом, Конрадом Аденауером і Шарлем де Голлем принципів. Європа як ринковий клуб і продукт післявоєнного світу трансформується в щось нове, абсолютно інше.

Цілком можна говорити про те, що новий європейський альянс Путін-Меркель склався. Фактично йдеться про розмежування сфер впливу в Європі: Росія закриває очі на активізацію Німеччини в Центральній Європі, Німеччина - на імперські плани Росії на пострадянському просторі. Альянс найбільшого продавця енергоресурсів з найбільшим покупцем дуже схожий на переділ Європи зразка 1939 року, з тією тільки різницею, що тоді переділ відбувався лідерами тоталітарних режимів, а сьогодні - першими особами двох «демократичних» держав з легким нальотом подвійних стандартів.

Сьогодні погляди всієї Європи з надією звернені у бік Німеччини як головного донора і найсильнішої економіки, в чиїх руках знаходиться, зокрема, і європейський Центробанк. Іншими словами, доля Греції, Італії, Португалії, Іспанії, а з ними й усієї Європи. Користуючись цим становищем, Ангела Меркель упевнено веде Європу до побудови політичного союзу на місці економічного. І центром цього союзу залізна канцлер бачить, звісно, свою країну. Спроби протистояти їй роблять традиційні союзники США: Польща, Великобританія, Литва та Португалія. І, звичайно ж, новий президент Франції Франсуа Олланд покладе край політиці пристосуванства свого попередника, яку у світовій пресі називали Меркозі. У США з'явилася нова надія переманити на свій бік Олланда, який критикує німецьку політику жорсткої економії, створивши їй противагу.

Однак у гру Володимира Путіна сьогодні грають не тільки Ангела Меркель, а й небагаті на ресурси українські опозиціонери. Хто б сказав нам десять років тому, що пальмову гілку миру і демократії у своєму дзьобі Україні спробують принести Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук з подачі Володимира Путіна, це викликало б сміх. Але ланцюжок заяв європейських політиків про намір ігнорувати Євро-2012 і саміт голів держав Центральної та Східної Європи, що посипалися як доміно на офіційний Київ, може бути як провалом зовнішньої політики Януковича, так і чим завгодно, крім досягнення шановних опозиціонерів. До політичних противників чинної української влади можна ставитися по-різному: вважати їх опозицією або чесними порядними людьми і єдиною надією нації. Не варто лише переоцінювати їх можливості, починаючи від можливостей бути командою без зрадників, і закінчуючи їх можливостями впливу в Європі і світі.

Український інформпростір останнім часом трошки збожеволів. Традиційно в колах опозиції вважалося, що ті, хто сильно злить Кремль, і є справжні українські патріоти. За цією логікою, національним героєм на поточному етапі варто було б назвати Віктора Януковича, який увійшов в неабияку конфронтацію з Росією з газових питань. Однак у випадку з ним цією своєю культурною традицією пожертвували заради досягнення чиїхось політичних цілей, нав'язаних зараз української опозиції. Сьогодні з подачі Володимира Путіна в Росії, Європі і Україна розгорнута потужна інформаційна війна проти Віктора Януковича персонально. Однак цей факт українською опозицією сором'язливо ігнорується.

А заслуги путінської дипломатії у війні з Януковичем нескромно приписуються відповідальному за міжнародні комунікації в партії «Батьківщина» Григорію Немирі. Позбавлена ​​особистого життя і права заводити дітей (щоб не зробити Юлію Тимошенко бабусею) Євгенія Тимошенко так і не була прийнята жодним зі світових лідерів, навіть Ангелою Меркель, на яку звернені всі погляди. За всієї поваги до доньки і соратника Юлії Тимошенко, приписувати їм такий антиукраїнський резонанс у світі смішно. Здатність розмістити замовну публікацію в ЗМІ і здатність чинити тиск на Європу за допомогою газових аргументів - ось чим відрізняється Григорій Немиря від Володимира Путіна.

Російський слід Віктора Медведчука ніколи й не ховався ним самим. Віднедавна припинили приховувати свої симпатії до нього і вітчизняні борці за повалення «режиму». На сайті Віктора Медведчука «Український вибір» ось уже більше тижня відверто красуються логотип і новини незалежного руху «Чесно». Нескладно здогадатися, що вершиною трикутника Тимошенко-Медведчук-Путін є саме Володимир Володимирович. А опоненти Віктора Януковича в Україні, схоже, виступають лише прикриттям закулісної політики Путіна. Що могло змусити їх погодитися бути пішаками у чужій грі, і яка кількість нулів у цієї причини? Але найприкріше не це. Українська «опозиція» говорить своєму виборцю, що її мета - всього лише зміна політичної еліти. Зміна поганого президента, який не піклується про свою країну, на кращого. На жаль, ще більш незговірливий президент, ніж той, який руйнує поточні газові домовленості, на чолі Києва Кремлю не потрібний. Передбачається, що український виборець з наївності своєї зможе подумати, що Путін витрачає власні величезні ресурси на побудову сильної української держави.

Але Тимошенко в грі Путіна і Меркель, на жаль, не мета, а засіб (не варто забувати, що під час перебування її прем'єром та ж фрау «Ні» - Ангела Меркель твердо відмовляла і нинішній ув'язненій Качанівської колонії). У першу чергу, засіб тиску на Віктора Януковича та інструмент дестабілізації ситуації в країні. В інформаційному порядку денному «опозиції» в зв'язку з Януковичам звучать виключно слова «режим» і «диктатура», а саме так починалися кілька кольорових революцій останніх років. «Диктатора» з усіх центральних каналів в прайм-тайм звинувачують у відсутності свободи слова в Україні, це справді феномен і розкіш, властива тільки українським реаліям. Ясна річ, що євроінтеграцію України в такій ситуації можна сміливо, що називається в просторіччі «під шумок зам'яти» і вкотре нагадати про євразійську інтеграцію, що на руку Москві.

Гірко усвідомлювати, але нинішня ситуація склалася практично без участі України. Виходом для нашої держави могла б стати ініціатива з відновлення діалогу з Польщею та іншими центральноєвропейськими державами щодо формуванням типу ГУУАМ, а також розпочати новий діалог зі Сполученими Штатами, які будуть постійно шукати можливості посилити свої позиції на європейському континенті, тим більше, що сьогодні для такого діалогу є зручний майданчик - на догоду США Україна відмовилася від високозбагаченого урану. Ні парламентські, ні президентські вибори в країні не є сьогодні для України пріоритетом номер один, тільки активна міжнародна політика. А доля держави зараз залежить від того, буде вона її суб'єктом чи об'єктом.

Олена Дяченко, консалтингова компанія «Партія влади»