ДумкаАналіз політичних перспектив, що склалися за наслідками парламентських виборів 30 вересня, вже традиційно не відзначається переконливістю і зловживає частковостями. Наприклад, дуже часто грішать на Партію регіонів: мовляв, її методи політичної боротьби аморальні і взагалі зухвало цинічні – замість чесної боротьби на виборах регіонали концентрують основні зусилля і ресурси на «тусовочній» частині політичного процесу. Врешті, програючи практично всі битви, вони неймовірним чином виграють війни.
Погоджуся: з погляду елементарної моралі та порядності до такого методу ведення політичної боротьби маса претензій і дошкульних питань. Але подивімося на це з іншого боку: якщо в саму природу і процедуру політичних «утрусок» закладена можливість такого підходу, якщо він в принципі може бути вельми ефективний, то чому б левову частину питань не переадресувати політичній ситуації в цілому і тим політичним силам, які формують особливості політичного клімату в країні?
Сформулюю інакше: хіба можлива політична корупція в морально бездоганному середовищі? Ви відповісте, що моральна досконалість – ідеальна модель, яка в реальному житті практично неможлива. Згоден, але все таки будь-яка ідеальна модель – це еталон, на який слід орієнтуватися. За принципом: досконалості не досягти, але прагнути її потрібно. А тепер спитаймо себе: наскільки ретельно політичні опоненти Партії регіонів працюють над моральною чистотою своїх рядів? Яких успіхів вони добилися на терені викорінення пожадливості і дріб`язкового інтриганства?
Мета сформульованих питань полягає не в тому, щоб одержати вичерпні відповіді, а в тому, щоб ці питання не відсувалися на периферію уваги, тому що від серйозності ставлення до них багато в чому залежить майбутнє української демократії.
Якщо демократичні сили не наведуть елементарного ладу в своїх рядах, якщо нарешті не визначатися з критеріями демократичних норм, то залишатимуться не те що лазівки, а справжні проспекти для політичної корупції, і в цьому разі цілком можлива взагалі дика з погляду здорового глузду ситуація, коли конституційну більшість у Верховній Раді одержить політична сила, що не подолала 3%-го рубежу. Після такої зухвалої дискредитації ідеї парламентаризму сама логіка політичного процесу припускає відмову (принаймні, на кілька років) від парламентських форм демократії і встановлення авторитарного правління.
Не певен, що більшість політичних гравців усвідомлюють згубність таких перспектив. Хоча не виключаю, що дехто прораховує цю вірогідність, потихеньку приміряючи на себе лаври автократа. Але це вельми слизький і недалекоглядний підхід, тому що життя автократа навіть за часів Нерона і Калігули не було солодким, а за наших часів – і поготів. Як кажуть, важка ти – шапка Мономаха!
А наших політиків, як відомо, важкість вельми пригнічує. Український політикум віддає перевагу чому завгодно – дешевим компліментам, легким грошам, відпочинку на Карибах і в Куршавелі, – але ніяк не важкість становища автократа. У питанні важкості наших політиків вистачає хіба що на протокольну частину, а далі вони – пас. Отже перед тим, як зважатися на план перемоги авторитаризму, рекомендую зважити всі «за та проти», бо може виявитися не по Савці свитка.
Перейдемо від загальнотеоретичних до прикладних аспектів проблеми. Пригадайте, як загравшись півтора роки тому в азартну спікеріаду, нашоукраїнці завалили посівну під назвою демократична коаліція, а ранньої весни цього року з жахом для собі усвідомили, що колись «ручна» Партія регіонів їх вже в гріш не ставить і готова навіть скасувати посаду президента або переобрати його в парламенті з майже готовою конституційною більшістю.
Струсивши залишки летаргічного сну, нашоукраїнці заразом розбудили і Ющенка: «Шеф, все пропало!». Трохи пом`явшись, президент видав указ про розпуск парламенту. Тут вже в припадку істерики забилися регіонали, соціалісти і комуністи. Вони впиралися, протестували, звозили до Києва безробітних з південного сходу України, вправлялися в юридичному крутійстві, але все таки прийняли до виконання вердикт про дострокові вибори.
У всьому цьому сумбурному хитросплетінні пристрастей найбільш повчальною є відповідь на запитання, чому регіонали все ж таки пішли на вибори. Та тому, що вони не полінувалися порадитися з соціологією, яка їм популярно пояснила: суто по-людськи – тобто незалежно від політичних переваг – народ усвідомлює, по-перше, факт політичної корупції у Верховній Раді V скликання, по-друге, моральну неприйнятність таких методів ведення політичної боротьби, і по-третє, дискредитацію результатів волевиявлення країни. А оскільки результати попередніх виборів виявилися безнадійно скомпрометовані, то за елементарною логікою речей слід було проводити дострокові вибори. Іншими словами, з вами або без вас, але цей потяг все одно піде. Отже визначайтеся.
Тому регіонали, а у згоді з ними і комуністи з соціалістами, не афішуючи причинно-наслідкових зв`язків, все ж таки пішли на вибори, усвідомлюючи, що ті відбудуться у будь-якому випадку і будуть визнані легітимними більшістю народу. Заганяти ж себе в безглузду ситуацію під назвою «кондукторові назло куплю квиток і піду пішки» вони не захотіли.
Втім, схоже, в нашому політикумі все ж таки залишилися окремі донкіхоти, які без страху і докору заганяють себе в безвихідні ситуації. Найбільш купчасте їх осереддя зафіксоване в НУ-НС. Там окремі персонажі як ні в чим не бувало продовжують воювати з вітряними млинами надуманих проблем, ставлячи під удар не тільки себе особисто, а й перспективи своєї політичної сили в цілому, а також Президента, благом якого вони ритуально переймаються щораз під час публічних раутів.
Закономірно виникає чергове питання: хлопці, чим ви думали під час виборів, коли урочисто присягали на вірність демократичній коаліції? Невже ви не розумієте, що більш-менш стерпний результат виборчого процесу для НУ–НС став наслідком не кількості диванних партій, яких вдалося зібрати під дах пропрезидентського блоку і навіть не авторитету Ющенка, а двох інших складових – клятви у вірності коаліції з БЮТ і переконливості тандему Луценко–Кириленко. Сьогодні ж ми є свідками ретельно зрежисованої дискредитації обох чинників успіху НУ–НС. Що це – дурість чи зрада?
А може, те, що відбувається, слід назвати вже апробованим терміном – політична корупція, яка ставить під сумнів результати виборів? У такому разі президентові слід би бути послідовним і призначити ще одні позачергові парламентські вибори – і так доки політичний формат коаліції нарешті не співпаде з результатами народного волевиявлення. Ось тільки цікаво, з якими клятвами і з яким персональним складом НУ–НС піде на вибори цього разу? Або, можливо, на цьому політичному проекті вже поставлять хрест? Шкода, зовсім як у пісні: «Ты помнишь, ка все начиналось!..»
Залізний закон соціології і політтехнології свідчить: успішна політична сила зобов`язана або йти у фарватері електоральних очікувань, або ж формувати ці очікування за образом і подобою власної ідеології. Найбільший успіх мають ті політичні проекти, які філігранно опанували мистецтво обох підходів і вміють їх ефективно чергувати залежно від особливості політичної ситуації.
На жаль, НУ-НС не можуть похвалитися успіхами на цьому терені. Нашоукраїнці взагалі демонструють зухвалу зневагу до прописних істин соціальної науки. А потім чомусь дивуються з плачевних результатів або того гірше – шукають причини своїх провалів абиде, чим ще більш заплутують визначення об`єктивного діагнозу і вибору дієвих методик лікування вже хронічної недуги.
Якщо ж модератори і креативники НУ–НС попалися на вудку регіоналів, що проштовхують через своїх політологів ідею необхідності для політичної сили бути за всяку ціну на слуху як гарантії високого рейтингу, то в цьому випадку пропрезидентська політична сила повинна гнати своїх невдалих політтехнологів поганою мітлою, та ще стягнути з них платню за весь час «служби». Завдання респектабельної політичної сили полягає не в тому, щоб бути на слуху ЗА ВСЯКУ ЦІНУ, а в тому, щоб бути на слуху своїми СПРАВАМИ, щоб реалізація потреби в інформаційному приводы узгоджувалася з очікуваннями реального й потенційного виборця. Інакше – це шлях в нікуди.
Володимир Коваленко, кандидат соціологічних наук
