Чотири роки тому ми з подругою вирішили стати волонтерами та допомагати онкохворим дітям. Приїхали в національний Інститут раку, записались у волонтерський рух, познайомились з дітками. Через два тижні я не витримала і більше туди не повернулась. Я чесно зізналась собі, що не готова отримати підопічного, бачити цих дітей кожного дня, розуміти, що з багатьма доведеться попрощатись. Зрештою, не готова жертвувати усім своїм вільним часом.
4 роки тому мені було простіше зрідка допомогти переказом коштів, не думаючи про те, що хтось потребує допомоги зовсім поруч. 4 роки... та що вже там, рік тому більшість з нас не знала, що 5 грудня в усьому світі відзначають День Волонтера.
Сьогодні вранці у своєму списку друзів на Фейсбук я нарахувала 73 волонтера. Повірте, за умови, що 365 днів тому ми були не готові замінити «собі» на «другові», «знайомому», «дітям», «армії», «пораненим», «біженцям», «кінотеатру», це – дуже багато.
«Що ти, я так мало роблю, яке інтерв’ю», - пише мені Таня Дідоренко з «Народного Тилу», коли я вирішую розповісти про неї.
«Волонтер – ознака успішності країни, чим краще живуть люди, тим більше їм хочеться зробити благочинного. У нас навпаки. Майдан, як каталізатор сплячих українців. Нам усім стало не байдуже, ми всі навчились бути самостійними, не чекаючи нового президента, парламент, чи виборів. Після війни я багато чого зможу», - всміхається Ірина з Волонтерської сотні.
«Я вважав, вона думає лише про платтячка, вечірки і робить селфі, а вона приходить і каже: ось тобі 45 тисяч гривень, назбирала. І потім всю ніч на складі пакує коробки на схід», - розповідає мій знайомий Сергій про свою помічницю.
«Якщо нам скажуть, що потрібний танк, або літак, ми за день знайдемо вам цей танк або літак», - цілком серйозно каже львівський волонтер Юрій Рак.
«Я так більше не можу, немає сил», - пише героїня вулиці Фроловська у Києві Леся Літвінова. І вже на другий день: «Дякую вам усім, всім хто приніс, перерахував, допоміг, не забув».
«Є люди, які відмовились від роботи, особистого життя і ночують тут на складі… Я знаю, вони рано чи пізно втомляться, і їм потрібні будуть гроші на життя, але я знаю, що на заміну уже є інші. Ті, хто готові відмовитись від роботи, особистого життя та вільного часу», - усміхається бородань Олексій Сіхарулідзе.
Я дуже довго думала, що написати і як привітати волонтерів, але так і не знайшла потрібних слів. Їхні фрази значно красномовніші та значно більше дозволяють оцінити обсяг зробленого за цей рік.
Про хронічну втому, про нерозуміння друзів, про відчай, байдужість оточуючих, емоційну напругу, про те, якою ціною дається цей героїзм – не розкажеш. Та й вони самі, скоріш за все, скромно промовчать.
А ще про те, як навчитись не дивитись в очі солдат, дітей, матерів. Чи як не пам’ятати усмішок, тих кого вже не побачиш. Чи про те, як усвідомити, що життя, виявляється, має ціну, і це – ціна бронежилета, тепловізора, звичайної аптечки…
«Ти хоч там не лізеш на передову?», - здається, останнє, що я запитала Віктора Гурняка, з яким працювала.
«Ну, що ти, в мене ж дочка, дружина, мені ж є для чого жити», - відповів він. Тоді Віктор ще був волонтером.
Це вже потім війна повністю затягнула його. Затягнула і забрала. А ми всі досі пам’ятаємо останню розмову з ним. Кожен – свою.
Неймовірно, але утікач Янукович, анексія Криму та російський агресор зробили те, що за 23 роки незалежності не вдалось нікому. Війна дуже чітко розставила всіх на свої місця: багатослівні – замовкли, політики – продовжили ділити міністерства, комітети та місця у сесійній залі, боягузи воліють нічого не помічати, байдужі й досі не знають, що 5 грудня – День Волонтера. Усі решта або пішли на війну, або навчились цю війну забезпечувати.
Цей рік не просто об’єднав людей, він змусив багатьох змінити свої цінності, погляди, мрії. Він подарував, а точніше, нагадав нам про професію людини доброї волі. Здається, саме так перекладається термін «волонтер».
І борони вас Бог запитати у волонтерів, що вони робитимуть, коли все це завершиться. Їм роботи не бракуватиме. «Любі мої, якщо ви думаєте, що мер, або влада має відбудувати «Жовтень», то ви так нічого й не зрозуміли. Самі дорогі мої, все самі», - зазначила одна моя подруга-волонтер. Це принципове зауваження – величезний здобуток, який отримали українці за всі втрати, які були, є і будуть.
Ні, я не напишу, що можу спокійно повернутись в клініку при національному Інституті раку. Як і колись, мені так само боязко та важко, і я досі хочу проводити вільний час з родиною, а не в лікарні.
Однак сьогодні я вмію зібрати кілька десятків тисяч гривень, провести благодійну акцію, назбирати другові на бронежилет, знайомому на операцію. А ще, в моєму списку друзів 73 волонтери (подумайте лише – 73!), які вміють в сотні разів більше, ніж я.
А ще, дуже символічно, що 6 грудня – День української армії. І, коли ми переможемо в цій війні, аж два дні поспіль – 5 і 6 грудня – поруч з героями передової стоятимуть вони – люди доброї волі…
Ольга Каретнікова-Котягіна
