5 квітня Вищий адміністративний суд України прийняв ухвалу, якою визнав неправомірною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни КАРПАЧОВОЇ.
Як повідомили УНІАН у прес-службі Міністерства юстиції, у листопаді 2003 року на той час народний депутат України Сергій ГОЛОВАТИЙ звернувся до Печерського районного суду міста Києва зі скаргою на неправомірну бездіяльність Уповноваженого ВР. Підставою для звернення до суду стало ігнорування Н.КАРПАЧОВОЮ депутатського звернення, в якому народний депутат просив надати йому копії положень про Секретаріат Уповноваженого ВР з прав людини та про представників Уповноваженого. Зазначені документи були необхідні заявнику для здійснення ним його депутатських повноважень.
Скарга обгрунтована посиланням на порушення статей 16, 17, 19 Закону „Про статус народного депутата України” та статей 5, 10, 47 Закону „Про інформацію”.
Рішенням Печерського райсуду Києва від 12 липня 2004 року в задоволенні скарги С.ГОЛОВАТОМУ було відмовлено.
За результатом апеляційного перегляду справи рішення Печерського райсуду було скасовано. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва ухвалила нове рішення, задовольнивши апеляційну скаргу С.ГОЛОВАТОГО та зобов’язавши Н.КАРПАЧОВУ надати С.ГОЛОВАТОМУ положення про Секретаріат та положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Ухвалюючи нове рішення у справі, суд апеляційної інстанції виходив з наступного:
відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
відповідно ж до статті 8 Закону «Про вибори народних депутатів України» народним депутатом України може бути обраний її громадянин. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що С.ГОЛОВАТИЙ як громадянин і народний депутат має право на звернення до суду в порядку статті 55 Конституції України для оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
За змістом статті 9 Закону «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Водночас Закон «Про статус народного депутата України» розширив можливості щодо отримання інформації народним депутатом порівняно з тими, що їх передбачено законодавством про інформацію, а тому суд цілком обгрунтовано погодився із аргументами заявника стосовно того, що обсяг дієздатності народного депутата у царині інформаційних відносин є не вужчим, як переконував суд представник Уповноваженого, а навпаки – ширшим за обсяг дієздатності громадянина.
Діяльність самого ж Уповноваженого ВР, зокрема, в частині організації розгляду і надання відповіді на звернення громадян, підприємств, установ та організацій, суд визнав управлінською, а отже, обраний заявником спосіб захисту порушеного права у порядку глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України - виправданим. На підставі таких висновків апеляційна інстанція позов задовольнила, визнавши поведінку Н.КАРПАЧОВОЇ неправомірною та зобов’язавши останню надати запитувані С.ГОЛОВАТИМ документи.
Як відзначили у прес-службі Мін’юсту, надалі справа рік мандрувала від суду першої інстанції до Верховного Суду, а звідти, внаслідок набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України, – до Вищого адміністративного суду України.
Сторона касатора – Уповноваженого ВР - надала Вищому адміністративному суду, який, відповідно до закону, є судом касаційної інстанції, нові аргументи, а саме: запитувані С.ГОЛОВАТИМ документи буцімто виявилися розміщені на web-сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. З огляду на це представник Уповноваженого наполягала на відсутності предмету спору, а тому – на закритті провадження у справі.
Зі свого боку, заявник заперечував проти касації, мотивуючи це наступним:
- Кодекс адміністративного судочинства України містить вичерпний перелік підстав для закриття провадження у справі. Проте наведені касатором обставини не віднесені законом до числа таких підстав;
- відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Натомість наведені касатором обставини є новими, дослідження судом касаційної інстанції яких знаходиться за межами юрисдикції суду касаційної інстанції;
- розміщення відповідних документів на web-сайті і присуджене судом зобов’язання Н.КАРПАЧОВОЇ надати С.ГОЛОВАТОМУ положення про Секретаріат і положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не є тотожними способами поновлення права, оскільки Закон «Про статус народного депутата України» чітко визначив форму і спосіб надання відповіді на депутатське звернення відповідним суб’єктом.
Суд касаційної інстанції, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, касаційну скаргу відхилив, а рішення Апеляційного суду міста Києва у цій справі – залишив без змін, тобто визнав неправомірною бездіяльність Н.КАРПАЧОВОЇ як Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
