Про це у своїй статті для ZN.UA пише науковий консультант Центру Разумкова Микола Мельник.
За словами експерта, цей факт стає очевидним навіть при порівнянні загальних положень цих законів. Так, радянський закон визнає українську мову «одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу», встановлює, що «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».
У преамбулі законопроекту Ківалова—Колесніченка положення щодо української мови сформульоване так: «Надаючи важливого значення зміцненню статусу державної — української мови як одного з найважливіших чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності».
«Як бачимо, за варіантом Ківалова—Колесніченка, українська мова з вирішального чинника національної самобутності українського народу перетворилася в найважливіший (що далеко не одне й те ж саме), а обов’язок держави забезпечувати українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності зовсім випав з основних положень закону», — підкреслив Микола Мельник.
«Примітно, що радянський закон встановлює обов’язок для республіканських і місцевих державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій створювати «всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею». Законопроект Ківалова—Колесніченка такого обов’язку не передбачає», — додав він.
