Сумнівно, що Білорусь виграла від того, що посадила літак Ryanair, щоб зняти з нього особистого ворога Олександра Лукашенка Романа Протасевича. Але в цьому акті державного тероризму точно виграла Російська Федерація.
У короткостроковій перспективі Кремль виграв у тому сенсі, що саміт лідерів ЄС навіть змінив порядок денний. І питання російської інформаційної агресії в Європі з першого стало другим. Після Білорусі. Також Москва виграла у перспективі середньостроковій: Білорусь спалила будь-які мости – не лише із західним світом, але й зі світом реальності.
Лукашенко давно перетворив свою країну на своєрідні «Л/ДНР» – російську «Іхтамєтію». Але якщо невизнані ніким «республіки» на українському Донбасі стали знаряддям Москви для військових злочинів в Україні, то Лукашенко перетворив Білорусь в інформаційний рупор Москви для всього світу. Простіше – він став ротом для виголошення російських наративів. Зокрема, про «фейковість» держави Україна, або ж про суб’єктність «республік» Донбасу. Почав легітимізувати російську анексію Криму своїми заявами про можливість відкриття прямого авіасполучення тощо.
Позиція України щодо нашого сусіда не зовсім зрозуміла. Білорусь демонізують
З Лукашенком все більш менш зрозуміло: у нього немає вибору. Якщо він хоче й надалі залишитись на посаді диктатора Білорусі, йому треба ставати маріонеткою Москви. Принаймні, тимчасово лягти під Кремль – доки колективний Захід не «забуде» про нього. Захід вміє забувати. А у Лукашенка щодо цього, коли санкції змінювались зближенням, є чверть століття досвіду. І тут питання більше до того, чи дозволить зробити такий відкат назад, коли для нього прийде час, Москва. Адже Кремль теж має чималий досвід формування з Білоруссю різних об’єднань. Навіть Союзної Держави.
А ось позиція України щодо нашого сусіда не зовсім зрозуміла. Білорусь демонізують. Демонізують настільки, що в громадській свідомості вона перетворюється на ворога №2. Але чи правильна позиція, коли ми демонізуємо Білорусь? З емоційної точки зору – так. Друг мого ворога – мій ворог. Але з раціональної – не лише Лукашенко, але й ми самі підігруємо російським наративам.
Лише Росії вигідно, щоб Україну оточували вороги. На жаль, наші емоції підігрують такому прагненню. Наприклад, є заяви про перенесення «мінського майданчика» для Тристоронньої контактної групи по Донбасу. Але проблема в тому, що «мінські переговори» - це назва, а не локація. Перемовини відбуваються онлайн…
Не може бути однозначності щодо Білорусі. Але має бути однозначність щодо режиму Лукашенка
У своїй політиці Україні треба чітко розділяти Лукашенка й Білорусь. Наприклад, застосували ми санкції особисто до Лукашенка? Ні. Хоча формально ніяких дипломатичних обмежень для цього немає - ми не визнаємо його президентом Білорусі. Або ж інший приклад: чи грає Україна на білоруському інформаційному фронті? Навряд. Принаймні виходячи з заяв секретаря РНБОУ, у нас навіть кібервійськ до цього часу немає. Тому навіть те, що в Україну можна переїхати і сховатись від переслідувань режиму Лукашенка, білорусам ніхто не розповість. І які загрози несе російська окупація Республіки – також. Ми надто україноцентричні, щоб розповідати білорусам про їхні проблеми.
Тому не може бути однозначності щодо Білорусі. Але має бути однозначність щодо режиму Лукашенка, режиму людини, яка захопила владу у сусідній країні та несе загрози насамперед самим білорусам, а потім вже, як наслідок, і нам. Ба більше, будь-які санкції щодо Білорусі мають супроводжуватись ще й санкціями щодо тих, хто стоїть за Лукашенком - Росії. Щоб увесь світ завжди розумів: все, що відбувається в Білорусі – не провина білоруського народу. Це московські вуха стирчать за всіма діями і заявами білоруського диктатора.
Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму
