Через дев'ять днів після початку війни в Україні подружжя Вікторія і Петро Коваленко вирішили виїхати з Чернігова, щоб убезпечити дітей - 12-річну Вероніку і однорічну Варвару.
Вони взяли найнеобхідніші речі й вирушили в дорогу. Коли виїхали з околиць міста, у районі села Ягідне дорогу їм загородило каміння. Петро зупинився, вийшов і почав його відтягувати, а за кілька секунд їхню машину обстріляли, спалахнула пожежа, передає Бі-бі-сі.
"Уламок порізав мені голову, я стікала кров'ю. Моя старша дочка злякалася", - згадує Вікторія.
"Вероніка почала кричати, у неї тремтіли руки, тому я намагалась її заспокоїти. Вона вийшла з машини, я пішла за нею. Потім побачила, як вона впала. Коли підійшла ближче, в неї вже не було голови", - розповіла жінка.
"Я намагалася зберігати спокій, тримала на руках меншу дочку. Потрібно було знайти безпечне місце", - сказала вона.
Петра вона більше не бачила, але його мовчанка підказала Вікторії, що він теж мертвий.
Вікторія та її маленька Варвара сховалися у припаркованій автівці, але тут знову почалася стрілянина. Вона побігла до маленької будівлі, де вочевидь облаштувалися солдати. Сховавшись там, вона думала, як убезпечити себе й дочку.
Наступного дня їх знайшли російські патрульні й відвезли у село Ягідне.
Наступні 24 дні мати й дитина провели у підвалі місцевої школи. На очах у Вікторії вмирали люди, не маючи доступу до необхідної медичної допомоги. За словами Вікторії, у кімнаті було 40 людей. Світла не було, тому користувались свічками й запальничками. Не вистачало повітря, було важко дихати. Виходити в туалет майже не дозволяли, тому люди були змушені використовувати відра.
"Від нестачі руху людям було погано, вони сиділи на стільцях, спали на стільцях. Ми бачили їхні вени, вони починали кровити, тому ми робили пов'язки", - згадує Вікторія.
В таких умовах Вікторії довелося подумки пережити втрату чоловіка й старшої доньки. Вона каже, що трималася - наскільки могла, зосередившись на врятуванні життя молодшої дитини.
Вікторія попросила росіян принести тіла Петра й Вероніки до школи, щоб вона могла їх поховати.
Від згорілої машини майже нічого не залишилось: шматки згорілого одягу Вероніки, невеликий браслет з підвіскою у формі серця, два автомобільні номерні знаки, вибілені від вогню.
Вікторія згадує день, коли привезли рештки тіл її чоловіка й доньки.
"Було 12 березня. Мені зателефонували і сказали: ходімо, побачиш, де вони лежатимуть. Їх поховали в лісі, у двох могилах. І два хрести з табличками", - розповіла жінка.
"Ми залишились і почали засипати ящики землею, але почався обстріл, тому ми втекли, не встигли їх закопати. Це було дуже страшно", - згадала Вікторія.
"Якби мені дали можливість застрелити Путіна, я б це зробила, - сказала вона. - Рука б не здригнулася".
В даний час Вікторія й Варвара у Львові, у відносній безпеці.
