Увесь тиждень багато українців згадують, що робили рік тому, напередодні дня, "коли почалася війна".
Хтось у Харкові гуляв з дитячим візком Саржиним яром. Хтось у Бучі готував розсаду, милуючись заходом сонця над Гостомельським аеродромом. Хтось у Дніпрі начисто вимив вікна. Хтось у Херсоні доробляв з дитиною поробки на шкільний ярмарок. Хтось у Львові сходив на тренування зі стрільби. Хтось на Миколаївщині сфотографував документи й зберіг в "хмарі", а найважливіші контакти виписав у блокнот. Хтось у Києві збирав валізу, щоб летіти у відпустку…
Було тривожно, але насправді ніхто не вірив у війну, ніхто не чекав, що вона буде ТАКОЮ. А багато хто не пам’ятав, що війна почалась ще в лютому 2014-го.
Вулиці Києва – як кадри до фільму-апокаліпсису
Дев’ять років тому, після підсаджування України на російську газову голку, після введення в українську владу купи російських шпигунів та формування штату колаборантів на усіх рівнях, після банального підкупу недалекого Віктора Януковича, якому фартануло сісти у крісло українського президента, Кремль вдався до останнього аргументу – зброї.
Вулиці Києва – як кадри до фільму-апокаліпсису. Ось БТР, який таранить барикаду біля Дому профспілок. Ось горять самі "профспілки", люди вистрибують з вікон. Ось очі хлопців і чоловіків, які ховаються за дерев’яними щитами й деревами на Інститутській. Ось яскраво-блакитна каска Устима Голоднюка. Ось фойе готелю "Україна" і тіла, прикриті грубими ковдрами. Ось справжні ріки крові, які течуть вниз, на Майдан…
В ці самі дні в Криму з’являються "невідомі зелені чоловічки". За операцію "Кримнаш" їм навіть вручатимуть медалі Міноборони РФ – "За повернення Криму" (на звороті – дати "операції" - 20 лютого-18 березня 2014 року).
Увесь цей час світ не надто звертав увагу на "проблеми України"
Вже за тиждень будуть захоплені будівлі кримського уряду й парламенту, а на Перекопському перешийку й на Чонгарі війська Російської Федерації встановлять блокпости. Ще за кілька днів, 1 березня 2014 року, Володимир Путін запросить у Ради Федерації "дозвіл" на використання російських військ "до стабілізації суспільно-політичної ситуації" в Україні, а в цей час в Севастополь вже увійдуть великі десантні кораблі Балтійського флоту РФ.
З наступного дня російські військові почали блокування всіх українських військових частин на півострові, а 3 березня озвучили ультиматум: або здавайтесь, або почнеться штурм підрозділів та частин ЗСУ по всьому Криму… При цьому, з Кремля продовжували брехати на увесь світ, що на Майдані українці постріляли самі себе, в Криму хуліганять якісь "сили самооборони".
До речі, увесь цей час світ не надто звертав увагу на "проблеми України". Адже набагато цікавішим було "свято спорту" - зимова Олімпіада-2014. І це ще більше розв’язало руки російському диктатору: "проковтнувши" Крим, Росія взялася за створення "Новоросії" й спробувала розхитати ситуацію на українських територіях від Харкова до Одеси. Та, отримавши відсіч, Кремль задовольнився Донбасом. Ненадовго.
Все це потроху, місяць за місяцем, рік за роком, призвело до 24 лютого 2022-го
Усі ми знаємо, що було далі. Як Небесна сотня перетворилася на Небесні тисячі. Як Крим став "не бутерброд" і був "виведений за дужки" перемовин. Як з’явились Мінські домовленості. Як відчуття небезпеки для більшості притупилося. Як російська пропаганда захоплювала мізки європейців, а російські гроші – кишені європейських політиків…
Все це потроху, місяць за місяцем, рік за роком, призвело до 24 лютого 2022-го.
Але рік тому більшість з нас, відчуваючи загальну тривожність, максимум, очікували на загострення на Донбасі. Можливо, з подальшими спробами росіян вийти до Азовського моря, адже в Москві останні роки не надто приховували, що "сухопутний коридор у Крим" їм конче потрібен. Та наступ на Суми, Харків, Чернігів, Київ, Миколаїв для більшості став шоком.
Російські бомби полетіли в ілюзії, що з Росією можна про щось домовлятись і якось співіснувати. З’явилось усвідомлення, що російська недоімперія не планує зупинятись, якщо її не зупинити. Це дається великими втратами і великим болем. Але, можливо, цей біль дозволить більше ніколи не забувати, хто ворог і коли почалася війна.
Тетяна Урбанська
