Після двох років на фронті війна в Україні сприймається неоднозначно: з одного боку вона стає повсякденністю, а з іншого боку іноді відчувається, як щось несправжнє - з паралельної реальності. Про це в інтерв’ю "Новинарні" розповів капітан Іван Сєкач — начальник служби зв’язків з громадськістю 110-ї ОМБр імені генерала-хорунжого Марка Безручка, яка обороняла Авдіївку протягом двох років.
Військовий згадує, що бригаду зформували вже після повномасштабного вторгнення: на 95% вона складалася з добровольців – вчорашніх цивільних. І перших втрат бригада зазнала, коли лише заходила в Авдіївку – ворожий снаряд влучив в автобус і вбив п’ятьох новобранців.
"Нам насправді пощастило, бо на той час в Авдіївці стояла 25-та [повітрянодесантна Січеславська] бригада. І вона не одразу передала нам позиції — десь близько двох місяців хлопці разом із нами воювали, багато допомагали, прикривали як більш досвідчена бригада", — згадує Іван.
За словами офіцера, бригада до певної міри відображає увесь зріз українського суспільства, адже її складають представники найрізноманітніших цивільних професій. Сам Іван на початковому етапі отримав досить непросте призначення.
"Оскільки я був у медичній роті, начмед бригади поклав на мене ці обов’язки — займатися загиблими. (...) Ми поїхали до авдіївської лікарні, до моргу. Коли туди зайшли, я побачив велику гору тіл. Це дійсно була така картина… Різкий запах… Але якось я внутрішньо все це сприйняв спокійно. Я розумів, що це тепер наше життя — воно ось таке! Мене попросили перерахувати, скільки ж хлопців там лежить. Видно, так перевіряли, чи зможу я тут працювати", – згадує військовий.
Певний час Івану доводилося займатися перевезеннями тіл загиблих. Боєць згадує один із найважчих випадків – коли довелося забирати тіла двох загиблих сестричок 12-ти та 5-ти років.
"За дівчатками в морг приїхав їхній тато, не хотів мені віддавати тіла дітей, щоб я їх вивіз. А ще паралельно обстріл міста тривав. Емоційно тяжкий був момент…" — зізнається він.
Згодом, коли система евакуації загиблих налагодилася, Івану дали інше призначення – речником бригади. На цій посаді йому довелося зокрема взяти участь у зйомках документального фільму про оборонців Авдіївки – "Воля або смерть".
"Штурми, намагання оточити Авдіївку були постійні. Були й наступи з численними колонами техніки, "м’ясні" штурми, були й спроби росіян потрапити в місто через міську каналізацію та систему труб. Росіяни рили підземні тунелі, кидали на убій смертників… Троє йдуть — їх убивають, але так вони намагаються вирахувати наші вогневі точки. Далі пішла тактика суцільних руйнувань, вогневий вал — так вони змушували нас відходити із зайнятих позицій", – згадує Іван свої два роки в Авдіївці.
Після тривалого перебування на Донбасі військовий жартома каже, що тепер може претендувати на донецьку прописку.
"Коли ми виходили з Авдіївки, я мав змішані почуття: наче два роки — це так багато, але вони так швидко пролетіли. І все одно я досі ловлю себе на думці, що все, що відбувається довкола мене — наче не по-справжньому. Якась паралельна реальність. Адже війна — це ненормальне середовище існування людини", – каже Іван.
Війна в Україні: погляд з фронту
Як писав УНІАН, українські солдати та офіцери дуже втомилися за понад два роки повномасштабної війни. Але, як зауважив заступник командира батальйону 5-ї окремої штурмової бригади Михайло Онуфер, втому не варто плутати із втратою мотивації захищати державу.
Боєць на позивний "Ніко", який після втрати ноги продовжив службу в "Азові", переконаний, що воювати доведеться всім. Він наголошує, що тих, хто вже перебуває на фронті, не вистачить, аби стримати навалу росіян.
