В Китаї зараз відбувається свято Сі Цзіньпіня - демонстрація Америці та Заходу загалом своєї ваги. Звичайно, Захід не щасливий від цього всього, але це пов'язано більше зі складністю сприйняття самих Сполучених Штатів, які останні дні (як на рівні експертного співтовариства, так і фокусу уваги суспільства) цікавились не стільки зустрічами в Пекіні, скільки дослідженням "індексу піци" біля Пентагона (більше цікавило живий Трамп чи не живий, а не те що відбувається у КНР).
Водночас Сі є, що показати. Він може показати зустріч лідерів Пакистану та Індії. Він може показати фотокартку зустрічі Пашиняна й Алієва - з Вірменії та Азербайджану. Він може показати запит М'янми на вступ до ШОС і пропозицію медіації внутрішнього конфлікту в цій країні… І все це – прояв того, що заяви Трампа як миротворця, який зміг закінчити всі згадані війни – це не особиста гра президента США. Що в цій грі можуть бути й інші гравці, не менше впливові та ефективні. Адже без Китаю немає вирішення глобальних протистоянь та напружень. Саме це намагався показати Сі.
Також він може показати переговори з Москвою і те, що для Китаю зарезервовано місце в майбутніх перемовинах Росії із Заходом. Тобто, Китай там буде присутній у тому чи іншому форматі.
А парад, який пройде 3 вересня, покаже ще й наявність військової сили – що Пекін готовий свої лінії захищати та розширювати.
Китай дійсно має з сьогоднішніх зустрічей символічний зиск. ШОС перетворився зі спільної іграшки (Росії та Китаю) на суто китайську історію і китайське свято. Крім того, навіть ШОС перестає бути цікавим Китаю і він прагне розширення учасників, розмивання меж і знецінення Росії як партнера. Тобто Росія стає, так, великим, так, гравцем, але одним з. На рівні з тим самим Пакистаном, наприклад.
Тож для Китаю це більше історія розширення сфер впливу (навіть не альянсів, тому що КНР ні з ким союзницький договір не підписував). Пекін розглядає це як простір своєї присутності - розширення "списку" країн, які можуть в слушний момент підіграти Китаю в його протистоянні із Заходом чи Сполученими Штатами.
Водночас усе це – не зовсім про союзи. Це більше про певні символічні історії, певний обрис незадоволених, хто грає з Китаєм спільну гру, але має свої інтереси. Адже кожна з країн, починаючи з Азербайджану і закінчуючи М'янмою чи Бангладешем, мають власні егоїстичні інтереси під час ШОС. І вони саме їх реалізовували.
Тобто, їм цікава не Росія, не війна в Україні, а власні інтереси – і щодо Китаю, і щодо перепозиціонування відносин з ЄС та США. Що саме вони на цьому балансуванні можуть заробити? Яким чином їм можуть піти на поступки на Заході? Які інвестори можуть прийти? Які сфери впливу вони можуть перерозподілити? Ось про це усі ці зустрічі в Китаї.
Окремо варто зазначити, що зустріч ШОС не варто сприймати як кінець стосунків між США та Індією. Оскільки зараз ШОС є більше клубом, де є намагання узгодити якісь рамкові речі. А протиріччя між Китаєм та Індією настільки глибокі та суттєві, що однією зустріччю їх не перезапустиш. Це прослідковується не лише у двосторонніх відносинах в питанні загострення на кордонах, а й у боротьбі, у взаємному поборенні, домінуванні один одного в Тихоокеанському та Індійському регіонах. Тому, як на мене, говорити про те, що зараз є якийсь там альянс, союз між Китаєм та Індією, не варто. Немає нічого такого, я цього не бачу.
Індія не задоволена політикою Сполучених Штатів, не задоволена тарифами, не задоволена обмеженнями, які США вводять проти неї. Але Індія залежна від американських корпорацій, від західних ринків. Вона не може взяти й стати високим партнером Китаю. Також в них надто різні стратегічні орієнтири в глобальному плані… Тому говорити, що зараз перезібрався пазл світу, утворився новий світопорядок… Ні, цього немає.
Якщо і виникне новий світопорядок, то це буде вже після завершення війни в Україні.
Або після якогось більшого конфлікту, який, можливо, ще будемо спостерігати. Або український конфлікт, наша війна, перейде в якусь фазу, чи відбудуться якісь інші протистояння, які насправді будуть вимагати нових інституцій, як от перезапуску ООН. Тоді це все зміниться.
Як на все це зараз реагувати Заходу? Відповідь проста: у Заходу немає можливості реагувати на це. Захід - розколотий, у нього немає єдності. Захід хоче ринки Китаю, технології, взаємодії. Захід будує порти для китайських товарів на Середземному морі, як у Греції. Захід їздить в Пекін в особі Фіцо на переговори (і Фіцо – це не один політик, це й інші незадоволені в ЄС).
Тому є послаблення Заходу, є ситуація надмірного тиску з боку Трампа і несприйняття цього тиску, є усвідомлення Індією, Китаєм, Пакистаном та іншими країнами себе рівноцінними з Західним країнами. І вимога свого місця в майбутньому світопорядку. Вимога визнання.
