Що це? Тотальна безглуздість, націонал-демократична «шиза» «помаранчевої» влади? Ця точка зору близька Путіну, наскільки можна судити з його висловлювань і кривлянь...
Неповторний
Доля одного посла
Кажуть, що погрожувати сьогодні Росії оголошенням її посла небажаною особою в Україні – це нечувана маячня і небачений балаган. Обидві країни перебувають в одному човні найтяжчої фінансово-економічної кризи, і розгойдувати його, мовляв, – самогубство.
«Маячня і балаган», – слова Віктора Черномирдіна, посла Росії в Україні. Так він охарактеризував поведінку української сторони під час Першої європейської газової війни. Настільки ж красномовним він був і в наступні тижні, що й викликало скандальну ноту українського МЗС.
Подейкують також, те, що трапилося, – епізод холодної війни не так між Україною і Росією, як між українським президентом і українським же прем’єр-міністром. Президент, як вважається, вирішив, що прем’єр, яка не дочекається російського кредиту та іншої допомоги, утратить в очах виборців більше.
Найбільш важливою, принциповою з-поміж усіх точок зору є та, за якою в основі всього цього – тотальна безглуздість, націонал-демократична «шиза» «помаранчевої» влади. Ця точка зору близька Володимиру Путіну, наскільки можна судити з його висловлювань та кривлянь.
Тут, щоправда, відразу постає питання: якщо безглуздість тотальна, то чому вона не поширюється на відносини України, наприклад, з Молдовою, Німеччиною, Китаєм, Казахстаном і навіть Білоруссю?
І друге питання, чи, краще сказати, міркування. Згадаймо такі «маячню і балаган», як стояння на Тузлі. Це був час, коли націонал-демократичну «шизу» не підпускали до влади й на гарматний постріл. З усього Північного Кавказу зібрали дорожньо-будівельну техніку й узялися хвацькими темпами, удень і вночі, на очах здивованих народів зводити хрест на територіальній цілісності України. Або «маячню і балаган», влаштовані при Кравчуку в Криму, який ледь не став вотчиною Лужкова. Хтось охрестить Кучму й Кравчука «помаранчевими»? Чи доречним є епітет «тотальне безглуздя» щодо їхнього правління?
Коли після цих питань і міркувань повертаєшся до Черномирдіна та аналізуєш його перебування в Києві, дивуєшся не тому, що йому відкрито й офіційно пригрозили видворенням, а тому, що не зробили цього раніше. Перші вимоги вчинити з ним саме так пролунали в Україні, по суті, у ту хвилину, коли він тільки ступив на її землю й відкрив рота. І, між іншим, не можна сказати, що Кучма зовсім залишав поза увагою вибрики свого друга. З українських неофіційних, напівофіційних та офіційних відповідей і напучувань балакучому послу №1 можна скласти книгу.
Невипадково українські, а частково й російські журналісти зрештою мовчазно домовилися бачити в ньому такого собі оригінала-дотепника.
Що їм ще залишалося?
Чи усвідомлює Росія хоч інколи, що майже всі путінські роки в Україні її представляла людина, яка була в очах багатьох українців блазнем – то роздратованим, то добродушним?
Чому він так поводився? Адже ВСЧ – могутня персона, першокласний господарник, людина, що створила «Газпром» (воістину історичне діяння!), не комуніст і не імперець. Він зробив надзвичайно багато корисного для України (немає підстав не вірити Кучмі). Чому ж так своєрідно склалася його дипломатична доля? Чим пояснити таку, з певної точки зору, несправедливість?
Він ані хвилини не почувався дипломатом, бо путінська Росія ані хвилини не вбачала в ньому свого дипломата. Посла Росії в Києві немає і бути не може, бо немає і не може бути такої України, де потрібно б не знічев’я, а всерйоз тримати посла Росії, – ось яким усі ці роки був панівний настрій росіян.
...Жертвою чого й став неповторний ВСЧ.
Анатолій Стріляний Авторську колонку А.Стріляного читайте в кожному номері тижневика “Комментарии”
