Фейлетон
О, цей хвіст таки попокрутив собакою! То був хвіст, закаляний есдешним брудом, весь у кримінальних реп’яхах, до того ж він виблискував всіма „Барвами” корупції та контрабанди. Але хвіст свого часу дуже сподобався лінивому та вальяжному собаці. Адже хвостик був готовий крутитися і виляти, виконуючи будь-які примхи хазяїна, даруючи останньому незамінну можливість не рухатися, спочивати у комфорті й у своє задоволення співати на камеру (не)милозвучних багатогодинних монотонних пісень про „суспільні акцепти”.
Ще колись за давньою звичкою собака підібрав на смітнику того хвоста й випробував його в умовах парламентських виборів, Закарпаття та інших надзвичайних ситуацій. Хвостик випробування витримав і зумів на повенях та пожежах сам піднятися сторчака й начальнику добробут поліпшити. Тоді той міцненько приторочив хвоста собі на те місце, яким роблять кар’єру бухгалтери. З попереднім атрибутом, який надто багато курив цигарок, пив кави і їздив до Європи, розпрощався без жалю.
Новий хвіст здавався просто чудовим. Він грів свого господаря у холод, розважав у нудьгу, терпів спалахи поганого гумору та кпини, був нещадним до ворогів і ласкавим до друзів (тільки не „любих”), не набридав зайвими проблемами та ще й щедро підгрібав лаве. Звісно, не забуваючи і про себе. І так слухняно й покірно крутився у потрібний бік!
Незчувся наш песик, як його хитрий та енергійний хвіст почав крутити інертним і млявим тілом туди, куди хотів. Допускав до тіла тільки тих відвідувачів, які не розстроювали пана добродійника й розповідали йому, який він видатний, мудрий та великий. Підсовував потрібні документики на підпис, а їх, з огляду на свою небесну вищість, підписувач не читав. Але в начальника була одна вада: сильно гальмував, з черепками бавився, бджілок запліднював. Тому й завів собі кмітливий хвостик відбиток собачої лапи і ставив його на укази і розпорядження.
Хвіст набув власного значення та іміджу незгірш за гоголівського Носа. А до чого багатоликий став – куди там тому Янусу. І канцелярист, який усі папери готує, і сантехнік, який у будь-якому г... копається без найменшої гидливості, і кріейтор, який такі підступні штучки придумує, що Маккіавеллі корчиться в могилі у безсилих заздрощах, і держиморда для підлеглих, який знаходив для них на нарадах такі слова, які не фіксує навіть „Словник нецензурної лексики” професора Ставицької. І що характерно, ці нестандартні слова часто-густо діяли ефективно.
А ще хвіст мав одну особливу функцію – він виконував роль такого собі розкошланого шмаровидла, яке обляпувало всіляким брудом світлий образ найзлішої ворогині його хазяїна. Та починала свою кар’єру зі звичайної блохи, яка перебиралася з Івановича на Даниловича, з Даниловича – на Андрійовича... При цьому не забувала добре харчуватися, заматеріла й перетворилася на білу та пухнасту, хоча й дуже зубасту собачку жіночого роду, яка свою пишну шерстку заплітала в косу. А косу промовисто викладала короною. Стала вона для хазяїна нашого хвоста найстрашнішою конкуренткою. Він її до того боявся, що двічі прем’єром призначав, аби не покусала. А тепер він мав хороброго хвоста, який не лише захищав його від тої косатої напасті, а й примудрявся нападати на неї та на її уряд і боляче їх щипати і дряпати.
Щоранку неймовірно працездатний хвостяра збирав ще до схід сонця Секретаріат – і всі гуртом придумували, якої ще каки наваляти тій блосі-вискочці і як на неї сьогодні погучніше гавкнути.
До того розчулював відданий хвіст свого хазяїна, що якось той привселюдно й урочисто заявив: „Хвіст – це я!” І пустив сльозу. Сльози пустили й усі присутні – кожен зі своїх власних причин.
Але почалися з плином часу деякі моменти, які порушували ту зворушливу симбіотичну ідилію собаки та її хвоста (чи то пак, хвоста та його собаки). Узявся був хвостик подружити свого господаря з великими, дужими та на вигляд простодушними псюрами східноукраїнської породи. А скінчилася та „дружба” тим, що гевали посунули вперед, що називається, „буром” і мало не винесли хвостового хазяїна з його шикарної будки на Банковій. Мусив він призначати позачергові вибори, на яких хвіст йому обіцяв перемогу. Натомість довелося вдруге призначати прем’єром трикляту екс-блоху.
Однак хвіст якось пережив господарів гнів і задумав прибрати до рук (звісно, це художній образ, бо у хвоста рук немає) шефову партію. Щоб не пручалася і всякою там демократію потайки не займалася. Задумано-зроблено. Очолив хвіст ту партію, „народжену на майдані”, і почав її виховувати майданною лайкою. А та не виховується, до вольниці звикла, бурчить і не слухає. Тоді хвіст ту партію розвалив, забрав звідти стовідсотково слухняних особин – і створив свою, правильну партію – “Єдиний хвіст”. У підсумку господар фактично залишився без жодної партії. А це неправильно, бо в того, хто має будку на Банковій, має і партія своя бути. Це неписаний закон нашого вітчизняного скотного двору.
Проте найбільше розізлив хвіст собаку тоді, коли посмів порушити його олімпійський бджоляно-черепково-могильний спокій. Наближався кінець строку перебування того пса у будці на Банковій. І рейтинг у нього став не вищим, ніж у його хвоста. Тобто ніяким. А колишня кусюча комаха, вселившись у президентську будку, могла наробити чимало неприємностей її нинішньому мешканцю... Тому хвіст вимагав у господаря знову зробити дострокові вибори до вольєра під куполом і сховатися там від усіх злобних істот, які водяться в нетрях нашого політикуму. За законом, у тому вольєрі нікого не можна кусати і дряпати...
Не подобалося це все нашому лабрадору. Уже один раз робив дострокові вибори – і що? Результат був – коту під хвіст. І взагалі, найкраще – це спокійно лежати на царській лежанці, а воно якось саме розсмокчеться, Божий промисел порятує. Головою в лапи уткнутися – і все гаразд! А гидкий хвостяра крутить, вертить, смикає...
Ось і почав господар прислухатися до цілого хору голосів, які раніше не доходили до свідомості. Мовляв, хвостисько знахабніло, Секретаріат перетворило на годівничку, на все такси встановило: на допуск до тіла, на всі посади від губернатора до заступника голови РДА. Із Закарпаття зробило свою вотчину, контрабанда аж свистить через кордон, уся область податі платить. Ось і папочка з документиками, погортайте при нагоді. Авторитарне, грубе, зарозуміле. Вибори провалило, партію розвалило. Узагалі не української породи той хвіст – однозначно не патріот. Авантюрист, самі бачите, сумнівні сценарії пропонує. Негативу набрав – як сучка бліх, ганьбить Вас і компрометує. А є ще в нього „хвіст хвоста” на прізвисько Тиберій. Так той усім жучків понаставляв. Навіть Вашим бджілкам у вулик! То ми з Вашого дозволу Тиберія того, до буцегарні запроторимо.
Отак не минуло і трьох років, як зметикував хазяїн, що хвіст у нього – явна некондиція. І потрібно з ним рішуче розривати. Як би боляче це не було, навіть якщо крапля крові виступить на... на крижах. Он і Вірванна ззаду з ваткою та зеленкою стоїть. І – відірвав!
За що відразу від хвоста отримав порцію „компліментів” – на вибори морального права йти не має, обіцянок перед народом не виконав, корупцію та кумівство розвів, в апатії погрузнув, шкідливу комаху у прем’єри просунув, так що обоє – геть із влади, „вон з кібінєту!” Отаке останнє „прощавай”!
Тепер хазяїн начепив чергового хвоста – такого великого, комфортного, ласкавого і мирного. Він колише, няньчить, не смикає і не турбує. Проте хвостоносій тепер трохи навчений гірким досвідом. І поглядає нині з острахом не лише вперед, а й назад...
Микола Писарчук
