Уявляю те піднесення, що панує в Кремлі з приводу підписання Януковичем і Медведєвим угоди щодо продовження дислокації російської військово-морської бази в Севастополі.
Про законність цієї угоди написано вже багато, їй дано належні політичні оцінки. Загалом із нею все зрозуміло. Українська влада проявила, м’яко кажучи, слабкість, безвідповідальність і надмірну компромісність. Якісь тимчасові власні вигоди переважили стратегічні інтереси держави, хоча я цілком згодна з Тарасом Чорноволом, який каже, що наступний президент за допомогою того ж таки ну дуже гнучкого Конституційного суду в односторонньому порядку денонсує цю угоду як неконституційну.
Аксіомою стало твердження, що Чорноморський флот потрібен Росії не як військова одиниця, а фактор політичного тиску на Україну. З цим, напевне, погодяться представники різних політичних сил – «регіонали», комуністи, литвинівці й навіть такі особи в ПР, як Коновалюк та міністр юстиції Лавринович.
Учора розмовляла у спортзалі з одним дрібним бізнесменом. Він мені каже: «А хіба якийсь іржавий флот здатний змінити моє ставлення до Росії? Хіба що в гірший бік». Справедливе твердження: для більшості громадян України Чорноморський флот Росії стане потужним фактором антикремлівських, антиімперських настроїв.
Чи могли не враховувати це в самому Кремлі, так наполегливо домагаючись від Януковича – Азарова – Грищенка цієї безглуздої, з точки зору цивілізованого суспільства, угоди? Хіба не краще було б для Росії будувати справді дружні, істинно братські відносини з найближчою їй країною?
На жаль, Путін з Медведєвим не хочуть, точніше – не можуть мислити категоріями добросусідства та партнерства, відчуваючи шалений тиск власного суспільства, яке готове в будь-який момент вибухнути… Їм сьогодні не до братерства з сусідами. Страх дезінтеграції, неконтрольованості штовхає на подібні пакти.
Кремлівська логіка (ірраціональна за своєю суттю) тут така. Підписанням пакту Путін – Медведєв показують для російського населення, що не здають позицій, зберігають за Севастополем звання «міста російської слави», продовжують впливати на непокірливих хохлів.
А головне, як гадають у Кремлі, закладають для українського суспільства потужний фактор розколу. Мовляв, одна частина українців підтримує ЧФ у Криму, друга частина – категорично не підтримує. Центральна і Західна Україна, за планами Москви, ніколи не визнаватимуть владу, яка так відверто здала національні інтереси. А отже, Янукович залишатиметься слабким, підвішеним у повітрі й, відповідно, дуже податливим президентом.
Але цей розрахунок помилковий. Лояльна до ЧФ частина українців, які проживають переважно в Південно-Східній Україні не підтримують базування російського флоту в Севастополі, а терплять його. А це далеко не одне й те ж. І підписання цього горезвісного пакту може справити ефект зовсім не той, на який розраховують кремлівські ідеологи. Він не розколюватиме, а навпаки – об’єднуватиме Україну. І за такий подарунок українці, особливо патріотично налаштована опозиція, мають поставити Путіну пам’ятник. Такого інтегратора українських земель всередині самої України виростити було б дуже складно. Так що піднесення в Кремлі у зв’язку з черговими перемогами путінської зовнішньої політики цілком мають поділяти і в Києві (крім, звісно, Банкової), і у Львові, і в Донецьку.
Оксана Охрімчук, Москва – Київ
