Зрада чи перемога
Після бійок у Верховній Раді та поза її стінами, після гнівних закликів до імпічменту та громадянського спротиву, вважаю, настав час тверезо та неупередженно поглянути на зміст угод, підписаних президентами України та Росії в Харкові 21 квітня.
Про економічний бік угод було багато сказано. Якщо вимірювати їхню вартість у площині “бартеру”, як це багато хто пропонує, то президент України, мабуть, уклав у Харкові одну з найприбутковіших бартерних угод в історії людства. Він отримав прибуток живими грошима для економіки країни в розмірі 40 млрд. доларів, а також низку інших економічно-фінансових вигод практично ні за що, лише продовживши наявний уже 20 років статус-кво бази ВМФ Росії у Севастополі.
Однак, шановне “патріотичне” товариство на чолі з екс-президентом Ющенком про інтерес економічного розвитку держави та добробут суспільства згадує лише тоді, коли це є йому особисто політично вигідним. А коли ні, то ці добродії готові умовляти нас “соломою” піч палити, аби тільки зневажити своїх опонентів.
Скажу відразу: у щирість закликів про “солому” повірю лише тоді, коли шановний пан екс-президент почне це робити на власному прикладі. Проте чомусь подібні діячі прагнуть повернути у кам’яний вік кого завгодно, але не самих себе.
Тож залишимо осторонь економіку й поговоримо про те, про що сьогодні з усіх трибун волають псевдопатріоти. Про гідність держави, її незалежність і територіальну цілісність. А також не забудемо й сусідів – не лише на Сході.
Гадаю, не варто довго пояснювати, що камлання про “порушення Конституції” є суцільною демагогією. Не можна вибірково читати одну статтю Конституції і відкидати іншу. Не можна виконувати один її пункт і не виконувати інший. Не можна тикати в очі частиною 7 статті 17 Конституції та ігнорувати пункт 14 перехідних положень, який саме розтлумачує особливу дію ст. 17 Основного Закону щодо однієї-єдиної іноземної військової бази, що існувала на території України на момент незалежності й продовжує існувати нині.
І не можна вдавати з себе невігласів, які нібито не розуміють найпростішої речі: саме це положення Конституції прямим чином делегує легітимно обраному президенту право укладати міжнародні угоди щодо продовження тимчасового використання території та інфраструктури цієї бази на умовах оренди. А більшості законно обраного парламенту країни – ці угоди ратифікувати.
Отже, Конституція України дає незаперечне право президенту України приймати саме політичне рішення в цьому питанні від імені держави. Саме з політичних, а не з правових міркувань діяв президент Ющенко, коли намагався започаткувати виведення російського флоту з Севастополя ще за своєї президентської каденції. При цьому і Ющенко визнавав беззаперечне право росіян залишатися в Криму до 2017 року, адже цифри “2017” у Конституції, ухваленій у 1996 році, ніде не прописано.
Для тих же, хто забув, нагадаю: вирішення питання базування Чорноморського флоту Росії на взаємовигідній основі разом з Російською Федерацією було однією з передвиборчих обіцянок Віктора Януковича, частиною його зовнішньополітичної платформи як кандидата в президенти. А будь-який законно обраний президент має виконувати саме політичні зобов’язання перед своїми виборцями, адже це – фундаментальна засада будь-якої європейської демократії.
Отже, поміркуймо: які ж із сакральних, недоторканних, святих для кожного українця речей нібито “віддав” Віктор Янукович росіянам?
Чи віддав президент хоч шматок, хоч квадратний сантиметр території країни іноземній державі?
Ні, не віддав. Російский флот, як і раніше, продовжуватиме саме орендувати територію, інфраструктуру, яка повністю залишатиметься в суверенній власності України.
Чи погіршив президент якимось неприйнятним для інтересів держави чином умови попередніх договорів?
Ні, жодним чином не погіршив. Навіть покращив – у контексті орендної плати, яка збільшується в розмірі й незабаром сплачуватиметься живими грошима.
Чи вимірюється взагалі ступінь незалежності країни наявністю на її території іноземних військових баз?
У реальному світі незалежність країни вимірюється насамперед масштабом та якістю її економічного та людського потенціалу. І будь-який вітчизняний чи іноземний експерт у галузі міжнародного права чітко скаже: регламентоване міжнародними угодами тимчасове використання однією державою частини території іншої, у тому числі й задля розміщення військових об’єктів, жодним чином не обмежує суверенітет приймаючої країни.
Останніми днями продивився купу пристрасних коментарів, але в жодному з них не знайшов відповіді на запитання: які конкретні вигоди для України саме в площині державних інтересів принесло б вигнання російського флоту з Севастополя?
Ну добре, вкотре полаялися б із сусідом.
Назавжди поховали б мрію про відновлення партнерських відносин із ним (а практично всі, хто сьогодні лає Януковича, казали під час виборчої кампанії про необхідність відновлення партнерства з Москвою).
Залишили б іржавіти величезну портову інфраструктуру. Кинули б напризволяще чимале місто, українських громадян у ньому, залишили б їх без роботи й прибутків.
Зростили б укотре буйне сім’я сепаратизму в Криму, населення якого в такому разі повністю зневірилося б у київській владі.
Хіба це є справжній патріотизм, справжнє піклування про націю та її розвиток?
Які загрози несе перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі для України та її незалежності?
Якщо відкинути порожню балаканину, то в конкретній площині коментарі “аналітиків” зводяться до згадок про якихось поодиноких громадян України, які нібито служать на кораблях ЧФ, та російських військових пенсіонерів, які нібито беруть участь в демонстраціях проти НАТО.
Оце й усі загрози державності та безпеці 46-мільйонної країни? Смішно навіть читати таку “аналітику”...
Останній аргумент псевдопатріотів щодо “військових загроз” з боку ЧФ зводиться до того, що база може використовуватися Росією для участі кораблів флоту у збройних діях у регіоні, як це було під час грузино-осетинського конфлікту.
Найбільша брехня при цьому – твердження про те, що в такому разі країна, яка надає територію під військові бази, сама нібито автоматично стає стороною конфлікту.
Хотів би, щоб мені навели хоча б один приклад сучасного збройного конфлікту, де подібне могло б мати місце.
Таких прикладів немає.
Україна з 2001 року надає військовий простір для прольоту літаків, що беруть участь у військовій операції НАТО в Афганістані. Хіба є якісь докази того, що ця співпраця з НАТО збільшила ризик загрози тероризму для нашої держави?
США за адміністрації Буша кілька років поспіль піддавали тортурам звинувачуваних у тероризмі мусульман на базі Гуантанамо, що викликало величезну хвилю обурення як у світі, так і в самих Сполучених Штатах.
Хіба ці кричущі факти хоч якимось чином погіршили відносини мусульманського світу з Кубою, на суверенній території якої, власне, ці події й відбувались?
Україна – мирна, позаблокова держава. І всілякі конфлікти у світі, у будь-якому регіоні – це не наші війни. І навіть під час конфлікту в серпні 2008 року нікому – ні у Тбілісі, ні в Москві, ні в жодній іншій столиці світу й на думку не спало вважати Київ стороною військових дій.
То чому ми так безвідповідально лякаємо націю терактами чи втягуванням у війну?
Розумію, безумовно, відчай псевдопатріотів, адже сьогодні з-під них вибито опору, яку вони багато років відчували за власними спинами.
Маю на увазі громадську думку Заходу.
Сьогодні західний світ є одностайним у думці: подовження угоди про базування Чорноморського флоту є виключно справою двосторонніх відносин України та Росії, яка жодним чином не завдає шкоди ані регіональній чи світовій безпеці, ані відносинам Києва із Заходом.
Нагадаю: ще коли керівництво України прагнуло увійти до НАТО, з боку Альянсу неодноразово й офіційно наголошувалося: перебування флоту Росії в Криму не є перешкодою євроатлантичній інтеграції Києва.
І сучасні західні коментарі Харківських угод теж – одностайні.
“Підписання угоди між Росією та Україною про Чорноморський флот не перешкодить Україні увійти до складу НАТО. Названа двостороння угода не вплине на відносини НАТО ні з Москвою, ні з Києвом" (Андерс Фог Расмуссен, генеральний секретар НАТО).
«Я не бачу викликів, які могли б перешкодити нашому спільному процесу. Я не бачу жодних прямих загроз у продовженні перебування ЧФ РФ для проведення необхідних реформ» (Штефан Фюле, Комісар ЄС з питань розширення та європейської політики сусідства).
«Гадаю, ясно, що Україна намагається мати збалансований підхід до власної зовнішньої політики... Беручи до уваги історію та географічне розташування України, цей балансуючий вчинок (that balancing act) є непростим, але для нас має значення те, що він (Янукович) намагається робити – устояти, якщо хочете, в обох частинах власної країни” (Хіларі Клінтон, Держсекретар США, щодо Харківських угод).
Отже, для Америки, як і для Заходу в цілому, збереження балансу, геополітичного та стратегічного статус-кво в регіоні є найважливішою річчю в українсько-російських відносинах. Цей баланс Харківські угоди чудово витримують.
Захід добре розуміє, що виведення російського флоту з Криму стало б суттєвим елементом погіршення регіональної безпеки. Насправді хіба краще було б з точки зору безпеки в Чорноморському регіоні, якби російський флот після Севастополя знайшов притулок, наприклад, в Очамчирі в Абхазії? Чи подякував би західний світ Києву в цьому разі за вигнання флоту з Криму? Відповідь однозначна.
І зовсім невипадково, що з усіх лідерів світу Харківські угоди негативно оцінив лише Міхаїл Саакашвілі. Але в грузинського лідера свої резони... І хіба ж то решта зовнішнього світу складається з суцільних ворогів Україні або “посіпак” Кремля?
Висновок однозначний: несамовито лаючи президента власної країни, українська опозиція опинилась у тотальній міжнародній ізоляції.
І тому впевнено прогнозую: нинішня, об’єднана навколо несприйняття Харківських угод “опозиція” досить швидко розсиплеться. Адже можна вести політичну боротьбу всередині країни. Можна вороже ставитися до когось із сусідів (такі погляди не толеруються в сучасних європейських демократіях, але, на жаль, у нас ще є реальністю). Але сперечатися з усім світом довкола – це вже, на мою думку, верх безглуздя. І тверезі, розумні опозиційні політики це чудово усвідомлюють.
Отже, підсумовую: підписуючи угоду про подовження терміну базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі, президент Віктор Янукович діяв виключно в інтересах України, її нації та всього світу. Угода відповідає як прагненням українського народу, так і нагальним вимогам безпеки в регіоні. Це добре підтверджує, з одного боку, підтримка угоди більшістю населення України, з другого – схвальна або принаймні доброзичливо-нейтральна реакція світового співтовариства.
Харківські угоди – це однозначна перемога президента і Міністерства закордонних справ України. Це – перемога здорового глузду, перемога в інтересах України.
Анатолій Орел, генеральний директор Центру міжнародних та порівняльних досліджень, колишній керівник головного управління зовнішньої політики президента України (Л.Кучми)
