Не можу змиритися з тим, що міністр освіти та науки незалежної України послідовно виховує у співгромадян комплекс меншовартості порівняно з сусідами-росіянами. Пояснюватися це може одним: не сприймає Дмитро Володимирович цю саму незалежну Україну. Вона була й залишається для нього домініоном «єдинонеділимої», якимось другорядним оказіональним утворенням. У геополітичному та духовно-культурному сенсі Дмитро Табачник є малоросіянином.
Отже, цитата з недавнього інтерв’ю Дмитра Табачниканизці західноукраїнських ЗМІ: «Толстой і Достоєвський були моральними авторитетами для суспільства останньої чверті XIX – початку XX століття. Є вони моральними авторитетами і сьогодні. Більше того, сьогодні їх авторитет набув такого всесвітнього значення, що жодного українського письменника минулого чи сучасності з ними навіть порівняти неможливо”.
Мені згадалося, як ще в мої студентські роки угорський гімназист, мила й інтелігентна дитина, переможець усеугорської олімпіади з російської мови та літератури, бажаючи зробити приємне «росіянину» (як він вважав), сказав, що в їхніх школах вчителі російської називають Олександра Пушкіна «російським Шандором Петефі»).
Тоді спочатку щось ворухнулося неприємне в душі: як можна навіть «порівнювати» «наше все» і нехай і талановитого, але юнака, що загинув у віці 26 років, хоча й багато обіцяв своїми «Витязем Яношем» та «Апостолом»? Тим паче що Пушкіна я просто обожнював (і обожнюю зараз).
Але швидко піймав себе на думці, що Петефі – національна гордість угорського народу. Найвищий моральний авторитет. І саме тому порівняння Пушкіна з ним для угорця – це неймовірний комплімент. І його потрібно адекватно оцінювати. Залишивши поза дужками літературні достоїнства та кількість творів поетів.
Або взяти словаків (до речі, Петефі, і це не дуже відомий факт, був етнічним словаком, справжнє ім’я – Олександр Петрович). Творцем самої літературної словацької мови й найвидатнішим прозаїком тут вважається Мартін Кукучін (1860-1928 рр.) Його роман «Дім під горою» для словака – те саме, що для росіянина «Війна і мир» Толстого або «Злочин і кара» Достоєвського. Незважаючи на різні масштаби талантів. Якщо хтось скаже словакові, що жодного словацького письменника неможливо навіть порівняти з Толстим та Достоєвським, то цей «хтось» ризикує з ходу отримати в писок.
Тому що в кожного є своя персоніфікована національна гордість. І вже тим самим ці персони, ці національні символи, є порівнянними між собою і рядоположними.
Невже, Дмитре Володимировичу, ви не бачите в українській літературі предмету для національної гордості, не бачите моральних авторитетів і великих талантів? Тарас Шевченко – ні? Між тим, Микола Некрасов, видатний представник улюбленої вами російської літератури, називав його «человеком замечательным». Не погоджуся лише з тим, що «русской земли». А в 1918 році в Петрограді був відкритий пам’ятник Великому Кобзареві з написом на постаменті «Великому украинскому поэту-крестьянину Тарасу Григорьевичу Шевченко – 1814 – 1861. Великий русский народ. 1918». Для великого російського народу Шевченко був великим. А для Табачника?
А Іван Якович Франко для вас не є моральним авторитетом? Автор «Мойсея», «Захара Беркута», «Івана Вишенського», неймовірної кількості перекладів, історичних та літературознавчих праць… У 1907 році російські академіки зі світовим ім’ям Шахматов і Корш висунули кандидатуру Франка у члени-кореспонденти Петербурзької академії наук, очевидно, визнаючи і науковий, і моральний авторитет Каменяра. Але реакційні наукові кола не допускають обрання Франка до Академії. Цікаво, а ви б, пане науковцю, підтримали обрання Івана Яковича?
Боюсь, що ні. Він же галичанин, а на вашу думку, «галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані».
А блискучий прозаїк Михайло Коцюбинський? Хоча, він «Тіні забутих предків» західняцькою говіркою написав…
Коротше, нікого не може порівняти Табачник з неперевершеними росіянами – ні Григорія Сковороду, ні Лесю Українку, ні Панаса Мирного, ні Івана Нечуя-Левицького, ні Миколу Зерова, ні Максима Рильського. Все не те. Немає чим пишатися малоросам. Приміром, перекладачем Борисом Теном. Подумаєш, просидів десятки років і зробив переклади «Одісеї» та «Іліади» українською мовою, набагато точніші і якісніші, ніж російською Василь Жуковський та Микола Гнедич (до речі, уродженець Полтави). То все дрібниці.
Багато можна було б іще писати про те, чим можуть і повинні пишатися українці. Але для Табачника писати сенсу немає. Йго слова з інтерв’ю не від незнання, а від світогляду, самовідчуття, самоідентифікації малоросіянина.
І тому Дмитрові Володимировичу Табачникові не місце на посаді міністра освіти та науки України. І це є моїм твердим переконанням. Зрештою – медичним фактом.
Чи усвідомлює це президент Віктор Янукович? До речі, Вікторе Федоровичу, від такого міністра ви дуже скоро ризикуєте почути сентенцію про те, що «жодного українського політика минулого чи сучасності з Путіним та Медведєвим навіть порівняти неможливо…
Микола Писарчук
