Певна річ, ідеальним виходом із ситуації було б, якби в Україні був у наявності якийсь АМБІТНИЙ КОНСОЛІДОВАНИЙ СОЦІАЛЬНИЙ СУБ`ЄКТ (наприклад, середній клас, креативний клас, клас промисловців-націоналістів, клас «айтішників»-патріотів і т.п.), який мав би політичний «інтерфейс» — політичну партію.
Тоді нинішню ПОХОРОННУ КОМАНДУ загнали б у кут, або й гірше — викинули з пляжу. І питання ставилося б про те, що нова амбітна контреліта готова узяти на себе ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В КРАЇНІ.
Але цього немає — є тільки передумови і можливості для самоорганізації креативного класу.
Гіршим, але теж відносно перспективним варіантом було б, якби в Україні існувала потужна системна опозиція, яка б прагла влади і була ЗДАТНОЮ УПРАВЛЯТИ, — наприклад, в особі БЮТ.
Але нічого такого теж немає — є старі фантомні болі цієї партії і її «фронтвумен» — що і було в черговий раз продемонстровано під час Майдану-2, на якому вони своєю передбаченою риторикою не запалювали, а, скоріше, гасили (втім, ті самі Ющенко або Яценюк, які навіть не прийшли на Майдан-2, вчергове помножили себе на «0»).
Тому всім тим, хто збирається жити в Україні, залишається тривала, многотрудна боротьба — за свої права і за майбутнє країни. Причому без реальної надії на зміну ключових фігур у короткій перспективі.
ОТЖЕ, НИНІШНЮ СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ МОЖНА ОПИСАТИ НАСТУПНИМ ЧИНОМ:
1. Судячи з усього, головна стратегічна мета нинішнього керівництва країни у віддаленій перспективі — зовсім не знамените ломоносівське «сохранение и преумножение народа», а ЗАЧИСТКА ТЕРИТОРІЇ. У випадку Другого Потопу або іншої глобальної катастрофи під водою можуть опинитися і Північна Америка, і частина Західної Європи. Україна — ідеальне місце для переселення на цю територію «гідних людей» — «золотого мільярда», «раси панів» і т.д. Можливо, у режиму Януковича (а також і в режиму Ющенка в недалекому минулому) немає і не було мети сприяти реалізації цього сценарію, проте, об`єктивно кажучи, вони займаються саме зачисткою території, і досить успішно. Можливо (і WikiLeaks побічно свідчить саме про це), нинішніх правителів України використовують навмання.
2. Не для того кращі люди України впродовж десяти років вкладалися в Януковича і Партію регіонів, щоб тепер будувати «справедливу державу» для «лохів». Це нерентабельно і суперечить їх етичним установкам: не для того вони два десятки років ВОЮВАЛИ В ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ — за владу і власність, не для того ризикували свободою і кров`ю, не за тим ховали загиблих у перестрілках друзів, щоб тепер, коли вони стали тріумфаторами, ділитися завойованим з якимсь людиносміттям (лохами, бидлотою, чортами, свинотою, свинобидлотою, бидломасою, козлами, біомасою, піплом, народом України). Тому справедливою (у їх розумінні) є така держава, в якій всі бюджетні тяготи і фінансові обтяження покладені на бидлоту. Інакше кажучи, майбутнє — за поляризацією латиноамериканського або африканського типу: БАГАТІ ПОВИННІ СТАТИ ЩЕ БАГАТШИМИ, БІДНІ — ЩЕ БІДНІШИМИ І СЛУХНЯНІШИМИ. Хто не згоден — “в расход”!
3. Урізання прав бидлоти — підвищення пенсійного віку, відбирання квартир за борги по квартплаті, «опускання» і ліквідація податкових «спрощенців», підвищення в рази тарифів на електроенергію, подовження робочого дня, війна мопедам. (Певна річ, «зрізання» неадекватно високих пенсій, викликане батьківською турботою про бидлоту, торкнеться лише тих, хто випадково потрапив до кола гідних людей. Для невипадкових є рішення Конституційного Суду. І суд у цій ситуації прогинати ніхто не стане — бо ж, не Конституція-1996.)
4. В Україні створюється неофеодальна система влади і управління — значною мірою, з оглядкою на російську неофеодальну модель. (Слід зазначити, що при феодалізмі феодалами ставали за ратні подвиги — у славу монарха і вітчизни, тепер же неофеодалами стають за принципом «негативної селекції» — найбільш гідні, цинічні і безжальні люди.) Всі крамарі, «спрощенці» та інші вільні і потенційно небезпечні індивіди повинні стати кріпосними або холопами (інакше кажучи, з «фраєрів» перетворитися на «шістки»). Верховна влада спирається на жорстко залежних від неї і таких, що не мають політичної свободи і внутрішньої самодостатності індивідів. Так, наприклад, у зграї «чесних» не повинно бути за визначенням — всі повинні бути пов`язані круговою порукою, а то і кров`ю (зрозуміло, чужою). Бюрократи (включаючи ДАІ і жеки) повинні перетворитися на надійну опору політичного режиму. Міліція і СБУ існують не для захисту свинобидлоти (народу), а для захисту гідних людей від свинобидлоти — на випадок повстання.
ТЕПЕР ПРО ЛОГІКУ ЕФЕКТИВНОЇ ДІЇ НА СИТУАЦІЮ — НА МАЙДАНІ-2 І В ЗВ`ЯЗКУ З МАЙДАНОМ-3.
1. Дуже непросте питання про те, де повинна була б проходити межа між економічними і політичними вимогами повсталих. Логічно, що протести на Майдані-2 почалися з суто соціально-економічних вимог — інакше було б не сфокусувати праведний народний гнів. В Україні поки немає політичних ідей, здатних за день мобілізувати втомлених від життя людей зі Львова й Севастополя. Але боротьба за виживання на краю прірви і небуття — як виявилось, може.
Проте праведний гнів повинен своєчасно розвиватися по індуктивній моделі — від приватного до загального: від приватної соціально-економічної проблеми ФІЗИЧНОГО ВИЖИВАННЯ «СПРОЩЕНЦІВ» до загальної політичної проблеми НОВОГО ШЛЯХУ РОЗВИТКУ КРАЇНИ. Але програма отримання нового шляху не пишеться вночі в наметі на Майдані при світлі ліхтарика — на зворотній стороні агітаційної листівки.
2. Абстрактно міркувати на тему тактики опору — що саме треба робити в тій або іншій ситуації — безглуздо. Про це слід міркувати лише по відношенню до конкретних обставин і подій.
Але в політичних вимогах Майдану-2 і Майдану-3 мають бути присутніми консенсус із глобальних питань і змістовна дискусія щодо тактики і засобів досягнення мети. Наприклад, консенсус щодо питання про рівень легітимності нинішнього президента. Після відновлення Конституції в редакції 1996 року президент НЕ МОЖЕ ВВАЖАТИСЯ ЛЕГІТИМНИМ. Легальним — і так, і ні — тут можлива витончена юридична дискусія. Але легітимним — НІ, оскільки його обирали зі значно меншим об`ємом повноважень. Чому він про це забув? Точніше, чому йому дали про це забути?
А ось чи потрібно вимагати його відставки — це питання, відповідь на яке жорстко залежить від поточної політичної обстановки. На Майдані-2 така вимога, навіть якщо вона була б консолідованою, навряд чи стала б ефективною — це щось подібне до журавля в небі. (Припустімо, президент йде у відставку (складно уявити, але припустімо), призначено нові вибори. І хто на них переможе — станом на сьогоднішній день?)
Ще питання — чи потрібно вимагати негайної відставки Верховної Ради? Особливо з урахуванням механізму «чесного підрахунку» голосів, випробуваного на недавніх виборах у місцеві органи влади. Адже єдиною альтернативою фальсифікаціям може стати новий суто політичний півмільйонний Майдан. Але наскільки він реальний в нинішніх умовах?
3. Питання про ЄДИНИЙ КООРДИНАЦІЙНИЙ ЦЕНТР або штаб на Майдані-2 відноситься до найбільш дискусійних. Єдиний центр — це й перевага, що дозволяє подолати анархію і отаманщину, що дозволяє сформулювати єдині чіткі вимоги до влади, і недолік, який загрожує договірняками і зрадою. Судячи з усього, для ефективного керівництва стихійним виступом, схожим на Майдан-2, оптимальним є єдиний штаб або координаційний центр, у якому делеговано інтереси всіх амбітних протестних угрупувань. При цьому СОЛІДАРНІСТЬ між представниками або «делегатами» повинна вбудовуватися на основі ДОВІРИ І ЗАГАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ, але не бандитської кругової поруки.
У будь-якому випадку, вимоги до влади повинні бути виразними, чіткими і містити продумані механізми їх реалізації — правовий, політичний і економічний. При цьому механізми мають бути інституційними, а не заснованими виключно на добрій волі президента-батечка. Без продуманого інституційного механізму це не вимоги, а тости — за все хороше, проти всього поганого.
Проблема реальної боротьби з корупцією, заснована на зменшенні хабарництва, проблема повернення крупних капіталів до України, заснована на лібералізації податків, проблема радикального перегляду відносин з МВФ і ще багато чого — це теми, вимоги по яких потрібно формулювати ще до чергового виходу на Майдан. І, знову-таки, не при світлі ліхтарика.
4. І найбільш дискусійне питання: про переможців і тих, хто програв на Майдані-2. Ніхто не є ані однозначним переможцем, ані лузером — ні президент, ні мітингуючі лавочники-«спрощенці».
Президент проявив себе як «господар ситуації», який залишається ніби над «сутичкою»: «ЦАР» ПОЧУВ СВІЙ «НАРОД» І ЗАХИСТИВ ЙОГО ВІД «ЗЛИХ БОЯР». Хоча при цьому він перестав бути Віктором Грозним. «Спрощенці» ж хоч би частково відстояли свої права, що дозволить їм не померти з голоду і залишитися жити і працювати в Україні.
Але найбільш важливий і реальний наслідок Майдану-2 полягає в тому, що він дозволив людям ПОДОЛАТИ ПСИХОЛОГІЧНИЙ БАР`ЄР — ТВАРИННИЙ СТРАХ. Адже мітингувати довелося не проти колишнього інженера, технічного інтелігента і «червоного директора» Кучми, який став після «справи Гонгадзе» міжнародним ізгоєм, а проти політичного режиму зі значно грізнішим оскалом, деякі представники якого мають цілком конкретний кримінальний «бекграунд» і в «минулому» житті займалися явно не проектуванням балістичних ракет.
Саме ось цей майже непомітний процес — подолання страху — і став тією «піщинкою», навколо якої може згодом нарости «перлина». Але Майдан-1 свого часу став можливий саме тому, що у людей була Надія — на краще життя, на справедливіший суспільний устрій, на цікаву перспективну особу (на жаль). А без Надії все закінчилося б звичайним мітингом, який владі завжди під силу розігнати. Тому саме Надія — це найкраще пальне для будівничих Майбутнього.
Отже, якщо головним на Майдані-2 стало подолання Страху, то головним на Майдані-3 повинне стати здобуття Надії. І консолідація нового амбітного соціального суб`єкта — креативного класу. Майдан-3 повинен стати не Майданом ради Майдану, а інструментом переформатування політичної системи і цілетворенні в існуванні України.
Але це вже зовсім інша історія.
Андрій Окара, Москва
