Учора у Львові, в чудовому, класичному залі оперного театру завершив свої гастролі в Україні джазовий оркестр (біг-бенд) Глена Міллера – п`ять саксофонів, чотири труби, чотири тромбони, контрабас, ударні та фортепіано. Був майже аншлаг. Квитки коштували (точніше, можна було купити) від 250 гривень «під стелею» і 850 гривень в партері.
Звичайно, оркестр на сцені ні до Гленна Міллера, ні до США не має ніякого стосунку. Рядовий клон, «двійник», який, щоправда, має право на знаменитий бренд. Звичайний салонний оркестр п`ятизіркового приморського готелю. Музиканти доволі середні. Мабуть, зібрані з місцевих (голландських? німецьких?) – адже сам маестро, піаніст Віль Сальден має відношення до Країни Тюльпанів. Єдиний соліст-вокалістка – Еллен Блік цілком би підійшла для самодіяльного українського хору, а не для виконання класики американського джазу.
Але народ пішов, платив, слухав. А всі ці «милі, європейські ошукання» українського неосвіченого обивателя пробачили за чудові й приголомшливі мелодії всесвітньо відомих композицій Moonlight Serenade, In the Mood, Tuxedo Junction, Chattanooga Choo Choo і I’ve Got а Gal in Kalamazoo, написаних музичними геніями Америки.
Це музична класика, і вона не потребує визнання або оцінки. Тому була приречена на успіх, на bravissimo! До речі, зустріч з львівськими поціновувачами джазу – це був дев`ятий концерт оркестру в Україні.
Чому народ повалив на «Гленна Міллера» з Голландії? Тому, що оркестрів такого складу, рівня, стилю в нашій країні просто немає. Ні в телевізорі, ні на дисках прилавків музичних магазинів. Ну, можливо, за винятком містечкових, напівлегальних, створених божевільними, підпільними геніями, «маестрами», що животіють в невідомості, в непублічності, в убогості.
Ну, немає, отже не треба. Не скажіть! Наприклад, в Росії біг-бенд Ігоря Бутмана (колектив не державний, а тримається на плаву талантами саксофоніста Бутмана) складе конкуренцію будь-якому американському оркестрові. А чи пам`ятає читач, шанувальника американського джазу – мафіозі, блискуче зіграного Євгеном Євстігнєєвим у кінофільмі Шахназарова «Ми з джазу»?
Це до того, що музичні прихильності, симпатії в Україні цілком (і це, на жаль, закономірно) визначаються не якимись там культурними мейнстрімами або світочами-композиторами, власниками або музичними менеджерами «потужних українських ТБ», а особистими смаками політиків влади і «грошовими мішками».
Тобто профі-музиканти на узбіччі, в маргінальних канавах, а напівприродні істоти з своєю нелюдською політикою керують естетичними смаками українського обивателя, нашими з вами.
І справді! Сидіти на «Донбас-арені» з пляшкою пива – це вам не слухати музику в рафінованому концертному залі американців Дюка Елінгтона, Луї Армстронга, Бені Гудмена, Гленна Міллера, одесита Леоніда Утьосова, музиканта світу Олега Лундстрема, радянського джазмена Георгія Гараняна.
Коротше, «дурні футбольні народні пристрасті» перемогли. Ось якби (давайте помріємо) Ринат Леонідович Ахметов вчився в дитинстві музиці, любив музикантів, а не футболістів, то в Донецьку, можливо, і був великий біг-бенд. А так все дивимося футбол! Це наша національна ідея!
Чомусь пригадав статтю більшовицького наркома освіти Анатолія Луначарського «Гармонія на службі революції». Великий був PR-ник ленінський нарком! У 20-х роках минулого сторіччя народу потрібна була примітивна гармонь-дворядка. Сьогодні, коли респектабельна музика загнана під плінтус і демократична Україна цілком визначається емоціями футбольних полів, країні потрібна добра музика.
А так, «піпл хаває», інші задовольнятимуться музичною папсою футбольних полів і блакитних екранів Х-факторів і конкурсів для Євробачення.
Ну, а де ж тисячі професійних професорів і доцентів від музики? Музичних критиків, ректорів всяких там консерваторій-академій, де готують майбутніх безробітних саксофоністів, сурмачів, тромбоністів? Де суперпрофесіонал, співак усіх часів і народів Михайло Михайлович Поплавський? Чому вони мовчать? Точніше, навіть не мовчать, а варяться в соку власної камерності, кімнатности, міркуючи про архетипи українськості, народність і духовність в творчості Миколи Лисенко і Соломії Крушельницької.
Нещодавно прочитав книгу Марселя Бріона «Повсякденне життя Відня за часів Моцарта і Шуберта». Вона відкривається дивовижним епіграфом: «Глибину слід ховати. - Де? - На поверхні».
Це до того, що як усіх нас дістала політика і політики. Музична Мекка – Відень, часів Франца Йосифа, - починаючи від імператора і закінчуючи останнім жебраком, слухала музику і співала арії, попиваючи каву з булочками. Віденці були гурманами музики і не стирчали по шість годин при телеящику, слухаючи нескінченно дурні діалоги «великої політики» і «свободи слова».
Пристрастю, життєвою необхідністю жителів Відня була музика. Вона давала їм поживу для розуму, пристрастей, була тим, що робить з натовпу народ, націю. Віденцям була по барабану війна в Росії або в Китаї, але чи взяв «до» третьої октави соліст імператорського театру, обговорювало ціле місто.
Так от. Коли в Україні політичні розмовляючі голови зникнуть з інформаційного життя, культури буття і духу, а на вулиці, до концертних залів прийдуть оркестри, свої українські біг-бенди, нашій країні і людям, які живуть в Неньці, заздритиме решта всього світу.
Віктор Тимошенко
