Якби спробувати зняти фільм про святкування Дня Собороності у Донецьку, то він починався б зі страшної завірюхи. Пронизливий вітер засипає снігом очі доброму дідусю Леніну, який стоїть у центрі міста з душею на розпашку і все кудись поривається. Він, зрозуміло, хотів би прикрити очі рукою чи хоч ґудзики застібнути, але, по-перше, він пам’ятник, і, по-друге, як ти це робитимеш перед своїми послідовниками, для яких ти чогось і досі герой, хоч, оцінивши свою діяльність, очі ти б уже прикрив не від снігу, а від сорому. Їх, послідовників, з кожним роком усе менше й менше, хоч у Донецьку ще якось тримаються, не те що в Києві. 

Зрозуміти для чого комуністи в таку завірюху вийшли на цей свій мітинг і зовсім не можливо. Святкувати їм особливо нічого, бо ті, хто в 1919 році об’єднувались, робили це якраз проти них, комуністів-більшовиків, а важливість єдності сучасної України для них темний ліс, бо вона, знову ж, постала наперекір їхнім старанням, і вони б залюбки зробили все, щоб її, як окремої держави, знову не стало, принаймні хоч митно не осоюзненої і дводержавно не омовленої. Виступити ж відкрито із гаслами «ні Україні, так СРСРу» комуністи не осмілюються, хоч їм би і дуже хотілось, навіть у Донецьку. Тому лишається виправдовувати своє існування, «нагадуваннями» президенту якихось його обіцянок, наче він їх кожного і справді почує, та лякати перехожих незнаною у цих краях бацилою українського націоналізму, злого і безпощадного, який зібрався іти маршем по Донецьку, а вони, доблесні месники серпа і молота, виставили свої лави, аби цього не допустити.

Даруйте такий поворот нашого фільму в якийсь абсурдизм, але яким чином інакше зобразиш, як кількадесят піонерів зупиняють ходу нацизму, стоячи купкою на площі, в неділю, о дев’ятій ранку, поки все місто, разом із десь вирослою у ньому «загрозою», ще спить. Вони усі в душах апелюють до свого вождя, але що він може, коли навіть на стелі поруч нього, де чорним по сірому записаний його вислів про важливість Донбасу для побудови в СРСР соціалізму, вже майорить синьо-жовтий двоколор, вносячи у це комічне зовні дійство елемент трагізму. Ну а як, стільки праці, сили – і все намарне, бо години за три колона під знаменами «Свободи», «Руху», «Громадянської позиції» спокійно собі центром пройдеться і жодного тобі комуніста-перешкоджувача на шляху не зустріне.

Відео дня

Наступна - сцена походу. Антураж і погодні умовини – ті самі. Час – 10.30. Місце диспозиції – пам’ятник «Цар-пушка». Напрямок руху – пам’ятник Пушкіну (а кому ж іще). Ну й пішли.

Дійшло чоловік 30 з гаслами "За землю русскую. За веру православную"(буквально так), а ще «Донбасс - сердце России" (теж якийсь сюр), із синіми прапорами з написом "Русь" і білими прапорами, на яких красуються троє коней: білий, синій та червоний – знамена організаторів цього продовження «Зоряних воєн» Русского блоку. Якийсь "історик" із проводу, ілюструючи своє ставлення до Дня Соборності,  розказує історію про Петлюру, який здав свій останній броневик за те, щоб його польські солдатики забрали із собою до Польщі. Його поплічник, теж, видно, історик,  розказує про Переяславську раду, річницю якої, власне, весь цей зоряний вертеп і святкує, і яку вперто називає Переславською. Тоді дають дорогу молодим: стрункий юнак, легке дитя російського духу міста нагадує Януковичу, що він досі не виконав своїх обіцянок (це в них, видно, мода в Донецьку така – нагадувати щось Януковичу). А тоді ще соромлять президента за те, що він веде країну не у те геополітичне об’єднання: Митний союз, мовляв, в іншому боці, і нам туди. І їм, здається, якраз туди, і їх, мають надію, там привітають і пригріють брати за духом та інтелектом. І процесія спрямовує свою ходу в МС… Але не одразу, ще слід заїхати до пам’ятника Богдану Хмельницькому, сказати спасибі за те, що напоумив. Хмельницький тут від особливої уваги не страждає, але від цих гостей запевне втік би. Але куди ж він утече, він же пам’ятник.

Камера повільно віддаляється до панорамного показу центру Донецька, а тоді знов починає повільно наближатись до точки у нижньому правому кутку екрана. В якийсь момент ми починаємо розрізняти дві жовто-блакитні плями стаціонарних прапорців біля якоїсь постаті на постаменті. Коли розуміємо, що цей тупик - це початок бульвару Шевченка, і оті люди зі знаменами, які цим крутим бульваром підіймаються, героїчно здолавши вже його перехрестя із проспектом 50річчя СРСР, вулицею Челюскінців, щоб зараз, перейшовши підземно вулицю Артема, долучитись до тих, хто вже тут їх чекає, то стає зрозуміло, що це пам’ятник Шевченку, а все це дійство – мітинг організований донецькою Просвітою на пошанування Дня Соборності й Свободи.

По праву руку від Кобзаря окремо стоять шестеро чоловіків. Усі відверто кримінальної зовнішності. Курять, перезираються. Коли із підземного переходу з’являються спочатку прапори Свободи, тоді Громадянської позиції та Батьківщини і вливаються у гурт стягів Народного Руху, один із кримінальників вигукує «Сала Україні! Героям сала!» Мітингувальники косо дивляться, але не реагують. Коли в руках однієї із бабусь з’являється червоно-чорний прапор КУНу, згадані чоловіки кидаються в гущу народу і погрожують зірвати мітинг мордобоєм, якщо ненависний двоколор не заберуть. Міліція вагається.

Старша пані-організатор майже спокійно вигукує в мікрофон заклик до міліції забрати провокаторів, бо інакше (вона погрожує!) її знайомі журналісти зі всього світу сповістять всьому тому світу, що в Донецьку немає влади, а є режим Януковича, який знущається зі своїх громадян. Не знати що, страх світової ганьби чи згадка імені їхнього зверхника, але діє на міліціонерів, які відтісняють порушників спокою.

Мітинг триває за напрацьованою схемою: священик Київського патріархату, виступи регіональних керівників партій, голос когось із народу. Нарешті всі знають, по що сюди прийшли. Все тихо, впевнено, спокійно. Бо інакше бути не може, бо бути українцем в Донецьку – справа для врівноважених, затятих і спокійних людей. Говорити тут українською – значить чекати на відповідь на 3-4 секунди довше ніж звичайно, бо ті, до кого ви звертаєтесь, мусять пройти всі стадії від нерозуміння, здивування, обурення до згадування, перекладу, розуміння і аж тоді відповіді російською, ну бо ж не українською їм відповідати. В середньому це займає секунд 3-4. Щоб щодня із цим миритись треба затятості, врівноваженості і дуже багато спокою.

А мітинг триває, люди щось у мікрофон нагадують одне одному, президентові, світу.

Поруч проходять дві колони «Беркуту», із автобуса, що стояв за рогом. Всі з пакетами якихось подарунків. Мабуть за роботу в такий день, точніше, за її відсутність. Не знадобились соколята, бо ж усе спокійно. 

Роман Романюк