Є старий анекдот про те, як чоловік на вечірці показує дружині коханок генерального, першого заступника і свою. «А наша, все-таки, найкраща», - не без гордості зазначає дружина. Корпоративна культура і солідарність на рівні держави – речі можливі були б в українській політиці тільки в тому випадку, якби вона існувала в кулястій формі й у вакуумі.
Українська опозиція в -надцяте заявила про своє об'єднання, видавши черговий документ «національної згоди», але не потрудившись прямо і повною мірою пояснити, як саме відбудеться це об'єднання.
З'їзд «Батькивщини» прийняв якісь міфічні зміни в статут, про які не повідомили навіть делегатам. Арсеній Яценюк збирається очолити список «Батьківщини», порушуючи її статут і не вступаючи в цю партію. Правда, необхідність свого виходу для цього з «Фронту змін», все ж таки, визнає, але не чесно вголос на всю країну, а у вузькому колі за лаштунками політичних телешоу.
Олександр Турчинов не приховує, що, у разі нереєстрації Юлії Тимошенко першим номером партійного списку об'єднаної опозиції, ця сила піде на вибори і без Юлії Тимошенко. Але теж уникає відкрито говорити це виборцеві. В українській політиці панує повна безвідповідальність перед своїм виборцем, слабо прикрита фіговим листком під назвою «Ну ви ж розумієте...»
Дорогі Арсенію Петровичу й Олександре Валентиновичу, коли Ви обіцяєте прийти до влади і повністю ліквідувати «режим» Януковича, чи замислюєтеся ви про те, хто в цьому випадку буде опозицією, - коли «режимом» будете Ви? Чи вам при владі опозиція буде не потрібна, тому що народ вас підтримає одноголосно? Звучить як анекдот брежнєвських часів або північнокорейських широт.
Головні претензії, які пред'являють до об'єднання БЮТ і ФЗ, – це нещирість та імітація процесу, замість реального об'єднання. Виборець розуміє, що якби вони насправді об'єдналися, то залишилася б одна партія і одна фракція навіть у нинішньому парламенті. Але сьогодні ні Турчинов, ні Яценюк не готові спалювати за собою мости. Вони залишають поле для маневру «задній хід» на випадок, якщо об'єднання провалиться. І це відчуває виборець.
Попит на об'єднання опозиції був і залишається високим. Але у разі походу БЮТ і ФЗ єдиним партійним списком вони набирають менше місць у парламенті від тієї, якби вони йшли окремо двома колонами. Адже Яценюк підбирає електорат, що розчарувався в Тимошенко. І не факт, що виборець ФЗ захоче повернутися в лоно «материнської партії» БЮТ.
Штаби ФЗ багато в чому формувалися з бютівських біженців. І тепер їм доведеться повернутися до колишніх керівників, що у них явно не викликає захоплення. Про яку ефективність спільної роботи може йтися? Формула об'єднання опозиції була б успішна, коли б у неї не було альтернативи у вигляді «УДАРу» Кличка, радикальнішої «Свободи» і «непрохідного Гриценка». Вони більше за інших опозиціонерів підберуть тих, що розчарувалися в об'єднаному блоці ФЗ і БЮТ.
І останній результат об'єднання ФЗ і БЮТ – захід зірки Тимошенко. За неї боротимуться з таким же результатом як радянський народ боровся за свободу чилійського комуніста Луїса Корвалана.
Українська влада розколює опозицію зі швидкістю набагато більшою, за швидкість об'єднувальних спроби останньої. Проте, докладаючи зусиль до дискредитації своїх політичних опонентів, команді Віктора Януковича не варто забувати, що інформаційну, кадрову й інші ресурсні війни варто вести не з опозицією як такою, а з конкретними суперниками, занижуючи їхню роль і відводячи з-під категорії «опозиція». Адже позбудься діюча влада опозиції як такої, вона відразу перетвориться саме на режим, як і намагається її зараз називати КОД.
Ідея завести кишенькову опозицію виглядає якось негідно – виходить, справжню завести слабо? Дорогий Вікторе Федоровичу, коли ви повністю переможете Тимошенко і Яценюка, хто прийде на їхнє місце – Кличко чи Тягнибок? Представляючи в інформпросторі опозицію як антидержавницьке явище, влада розписується у власній безпорадності. Та невже владі варто пестити і леліяти опозицію? Системну – так!
Про системну опозицію влада справді повинна піклуватися як про одне з головних свідоцтв своєї легітимності. По-перше, щоб якомога довше утримувати своїх політичних супротивників подалі від влади. По-друге, використовувати їхню критику як послуги з виявлення своїх слабких місць.
Але чи є українська опозиція системною? Маючи в соратниках по КОДу праворадикальну «Свободу», українська опозиція переступає однією ногою цю грань. Риторика Арсенія Яценюка і Олександра Турчинова, що радикалізується з кожним днем, підтверджує рух очолюваних ними партій у напрямі перетворення опозиції на несистемну, яка заперечує існуючі засади держави.
Сьогодні ці два лідери упевнено говорять своєму виборцеві про поки що намір перемогти на виборах, сформувати більшість і повалити «режим». При цьому вже вся математика виборів по змішаній виборчій системі прорахована за всіма можливими сценаріями, і ні в одному з них кількість можливих мандатів не наближається до 300. Більше того, ні в оптимістичних, ні в песимістичних сценаріях для опозиції навіть простої парламентської більшості не набирається. Іншими словами, поважні політики або просто брешуть своєму виборцеві про парламентську більшість, або їх плани приходу до влади і скидання «режиму» зовсім не припускають парламентської боротьби. Виникає питання – а яку припускають? І тут простір для фантазії загрозливо безмежний. Якими б вони не були, ці плани, вони цілком можуть нагадувати методи несистемної опозиції, які у свою чергу, вже цілком можуть нести загрозу існуванню української держави.
А чи є сенс в об'єднанні несистемної опозиції? Ніякого. Це безглуздо і неможливо технічно. Вона за своєю суттю не визнає існуючу державну систему. І, якщо системна опозиція діє в рамках закону, несистемна – залишає за собою право визначати закони свого існування. Якщо уважно постежити за тим, що саме говорять нам лідери «Батьківщини» і «Фронту змін», то очевидним стає саме крайня заплутаність їхніх текстів щодо визнання легітимності існуючої державної системи. То вони не визнають перемогу Януковича, то вирок Тимошенко, то просять її амністувати. То загрожують закликати світову спільноту визнати найближчі парламентські вибори недемократичними, то восьмий раз намагаються сформувати загальний список кандидатів для участі в них. Виходить, хай краще Яценюк з Турчиновим брешуть своїм виборцям. Згідно соцдослідженням, їх не більше 10 мільйонів чоловік. Якщо держава Україна зникне з світової карти, постраждають всі 46 мільйонів.
Російські влада, наприклад, у порядку боротьби з опонентами ввела нижній поріг чисельності політичних партій. Немає грошей на забезпечення мінімальної кількості членів партії – значить, у влади є благовида причина відмовити вам у реєстрації. Підвищення прохідного бар'єру до 5% на виборах - ще один крок у цьому напрямі. Через це, наприклад, Олегу Тягнибоку дуже непросто зробити вибір – зізнатися в тому, що за партійними списками він не піде, тому що не хоче програти, розписавшись тим самим у власній неспроможності, або піти по мажоритарці і підтвердити чутки про фінансування «Свободи» владою. Очевидно, зараз свободівці ретельно придумують, як би добитися того, щоб їх партійний список не був зареєстрований ЦВК, дістати можливість зробити гучну заяву і всім висуватися мажоритарно.
Витісняючи політичних опонентів з поля парламентського життя, влада провокує їх на розгортання непарламентської боротьби. Сподіватися, що, програвши вибори, «Батьківщина» або «Фронт змін» помруть природним чином, було б з боку влади крайньою мірою наївності. Адже саме будучи викинутими за стіни парламенту, ці дві політичні сили мають надзвичайно високі шанси зустрітися там з народом і одержати його підтримку. Технологічно правильним ходом для влади було б задушити опозицію в обіймах, заляпати у владу, привілеї, корупцію. І утримувати їх там міцно і довго. Це, як цинічно не звучить, і буде найкращою гарантією існування держави.
Олена Дяченко
