Вже другий день опозиційні політики закликають людей вийти на Майдан, обіцяючи десятки тисяч розгніваних геополітичним розворотом керівництва держави громадян на головній площі країни. Але жоден з них не має стратегії: що робити після 24 листопада.

І це не дивно. Бо всі вони прагнуть загребти жар руками виборців, сподіваючись на самоорганізацію ефемерного громадянського суспільства та політичні дивіденди від неї для себе коханих. Шанс на Майдан був вчора, 21 листопада, коли під стелу Незалежності вийшли переважно «люди з телевізора»: журналісти, політологи, експерти, громадські діячі. Згодом приєдналися і політики, та, попіарившись на камери, розійшлися.

Якби вчора всі без виключення опозиційні депутати поставили намети і вже почали в них мешкати, облаштовувати побут, можливо, це був би сигнал виборцям: ось вони, ситі, благополучні, забезпечені до кінця життя, зараз мерзнуть під листопадовим дощем. Вони нікуди не йдуть, не бояться міліції, вони мерзнуть та мокнуть за нас. Можливо, це розбудило би гідність пересічного українського обивателя.

Відео дня

Але ж такі дії – важка праця: 24 години на добу бути на ногах і напоготові, живучи, фактично, на вулиці. Зніжені тіла політиків не готові до такого випробування. Та й для чого це їм? Європу вони вже мають. Вона - у дипломатичному паспорті нардепа, шенгенській мультівізі, «білій» заробітній платі з чотирма нулями і такій же пенсії, у нерухомості за західним кордоном неньки. У навчанні для їхніх дітей, та лікуванні в європейських країнах. А до виборів ще далеко. Електорат, дасть Бог, до того часу забуде про євроінтеграційний провал.

Революцію по рознарядці партійним осередкам не роблять. Тим більше, не роблять її проплачені майданарбайтери, яких ми побачимо в столиці уже в цю неділю. І, в чергове, майданний рух буде дискредитовано на радість владі.

Політики кажуть, що люди мають вийти самі на захист європейського курсу. Не вийдуть. Європа з її цінностями для 90% наших громадян – це картинка з туристичного буклету, своєрідний комунізм, якого вони ніколи не бачили і не побачать до кінця життя просто тому, що банально не мають грошей на послуги візових центрів, квиток хоча б до сусідньої Польщі чи Литви. Українці за чотири роки проковтнули і пенсійну реформу, і русифікацію шкіл, і мовний закон, і узурпацію влади в Києві, і ще багато чого. Зазнали цілком реального матеріального і морального приниження. Що вже казати про таку нематеріальну річ, як європейські цінності, знання про які, у переважної більшості, обмежуються уявленнями про дешеві і якісні авто, та продукти в супермаркетах.

Як пояснити нащадкам постгеноцидної нації, в яких страх перед владою — у  крові, що цінності - це, насамперед, не боятися правоохоронця, отримати допомогу від лікаря, послугу – від чиновника. Що це – доброзичливі обличчя на вулицях, відсутність страху захворіти і померти через нестачу коштів на лікування. Що цінності – не стільки розмір заробітної плати, скільки гарантія її отримання, як і гарантія 8-годинного робочого дня і відпустки з лікарняним. Гарантія, що тебе не виженуть на вулицю просто за те, що ти маєш передпенсійний вік, вагітність чи занадто молодий. Що у Європі, в решті решт, щотижня через теленовини не збирають гроші на операцію хворим немовлятам.

Пояснити це не можливо. Європу потрібно спробувати. Як спробували її десятки тисяч заробітчан. Багато хто з них отримує там не більші кошти, ніж зміг би заробити в Києві, але повертатися вони не налаштовані. Ба більше, прагнуть отримати громадянство і забрати у Європу дітей.

Звісно, Захід не гумовий і всі не виїдуть, та й не всі хочуть. Але, якби в ЄС дійсно прагнули інтегрувати українців, а не керувалися економічними міркуваннями збільшення ринку збуту, отримання ресурсів, та політичними – створення буферу від російсько-азійського світу, - то хоча би спростили візовий режим.

Хіба в Брюсселі не розуміють абсурдність візових вимог, наприклад, щодо легальної високої зарплати, гарантії збереження робочого місця для громадян країни, де 60% економіки - в тіні. Чи посольства країн Унії європейської не інформують свої уряди, що настрої більшості українців не мають нічого спільного з позицією влади. Реальна візова лібералізація дозволила би українцям відчути на власному досвіді, що є європейські цінності. І тоді навіть натяк на курс в «русский мир» вивів би на вулиці десятки тисяч.

Проте, вочевидь, ситуація, що склалася, влаштовує всіх, крім українського народу, який, поки що «безмолвствует». Чекаємо 2015 року?

Дмитро Хилюк