Різдвяна думка
Пригадується, за радянських часів виходила у Києві така собі піонерська газетка «Зірка». Ну, поміж повчальних статей про користь п’ятірок у житті учня, там були публікації про всілякі конкурси, шахові за листуванням також, ясна річ.
І якось під Новий рік «Зірка» підбивала підсумки цього спортивного листування і вмістила оголошення, що переможці конкурсу, а також усі бажаючі запрошуються на сеанс одночасної гри з відомими радянськими гросмейстерами, у Києві тоді якраз проходив чемпіонат Союзу.
Піонер я був активний, газетку читав, шахи в мене були, живих гросмейстерів хотів побачити. Піду, вирішив, а щоб було веселіше, запросив ще й свого товаришка-однокласника.
Вітько погодився, хоча з шахів знав тільки мати.
Поїхали ми з ним, отже, на Шулявку, у якийсь Будинок преси. Заходимо до вестибюлю, там збоку гардероб, у якому всі роздягаються – самі, без гардеробників.
Ну, мерщій до зали, де вже повно людей, столи розставлені літерою П, софіти там, фотокори, метушня в очікуванні великої події. Я швиденько всунувся на вільне місце, розіклав шахи, Вітька вже загубив з поля зору.
Вони з’явилися непомітно, з якихось бічних дверей, краса і гордість радянської шахової школи – Леонід Штейн, Віктор Корчной, ще хтось, усі в лискучих костюмах, набріолинені, за тодішньою модою, майстри початків і кінців, гамбітів і цугцвангів, еліта ФІДЕ, морока ЦК і КДБ.
Свою партію я, зрозуміло, програв і, отримавши мат, а також потискання руки самого Штейна, звільнив місце. Постояв ще трохи попід стіною, спостерігаючи, як маестро рухають фігурки, і посунув на вихід.
У гардеробі хтось скандалив.
– Що це таке, у кишені пальта були мої рукавички, я ось тут їх залишив, куди вони могли подітися, – марно звертався до свідків якийсь дядько. – Як можна брати чужі речі, злодюги розвелися, я викличу міліцію!
…Вітька я побачив лише наступного дня в школі, а після уроків він, хитро посміхаючись, витягнув з портфеля… елегантні шкіряні рукавички. Тоді, у період розвиненого дефіциту, такі рукавички у звичайному магазині було не купити, ну, хіба що в “комку”, тобто в комісійному, або на товкучці. Та й носити такі мало хто міг собі дозволити – справжні лайкові, кавового кольору, з вигадливою мережкою, вони пасували лише під якусь зовсім уже дефіцитну дублянку.
Де взяв? Відповідь на ці мої розпитування була малозрозумілою, щось на кшталт – знайшов та й знайшов.
А найближчої неділі ми з Вітьком поїхали на пташиний ринок, де він виміняв ці рукавички на клітку з парою гарненьких щиглів. Ну, не носити ж таку елегантну річ під пацанським пальтечком, а щиглики – вони співають.
Далі, як пишуть у субтитрах, "Східна Європа, Україна, наш час"... Продаж на ринку лісових птахів заборонено, зате рукавичок, слава трудолюбивому китайському народові, на будь-який смак повно скрізь, у кожному райцентрі. Усе, що робиться, робиться в Китаї.
З будівництвом громадянського чи постіндустріального суспільства якось затяглося, зате суспільство споживання в нас виникло без проблем. Здається, що нині живемо в епоху Великої Акційної Пропозиції – хочеш, купуй рукавички, хочеш, авто, квартиру, а на Новий рік – купи додому поп-зірку.
– Дорогенька, що тобі подарувати? – Що завгодно, аби лише коробка-автомат була.
Уже не перший рік у зовнішній торгівлі України сальдо складається на користь імпорту. Обсяг експорту зовнішньої торгівлі України товарами за січень-жовтень 2007 року становив 39998,7 млн. дол. США, імпорту – 48218,9 млн. дол. Зростання порівняно з аналогічним періодом 2006 року – 132,9 %, а 2006-го з 2005-м – 123%.
За обсягами продажу нових авто Україна в першій десятці країн. У листопаді зафіксовано найвищий рівень продажу: 58 тисяч, що на 83% більше, ніж минулого року, а загалом за підсумками 2007 року експерти прогнозують обсяг продажу на рівні 540 тис. автомобілів.
До нас везуть мега-обсяги товарів, і вони десь таки розходяться, реалізуються, навіть при номінальній зарплаті середньостатистичного українця 1307 гривень на місяць. Навколо Києва активно формується велетенська смуга товарних складів, ну, ще не дуже схоже на еміратську ВЕЗ Джерел-Алі, але “Ікеа” уже шукає тут землю для себе.
За останніми дослідженнями купівельної активності у світі міжнародної компанії Nielsen, індекс споживчої довіри загалом за рік знизився с 99 до 94 балів. Іпотекова криза в США і подорожчання нафти вплинули на світові ринки й скорегували настрої споживачів у бік зменшення. Проте ці тенденції зачепили лише розвинені країни, такі, наприклад, як Таїланд, Тайвань, Італія.
Водночас, у Росії, за даними місцевих досліджень, індекс споживчих настроїв стабільно зростає вже декілька років.
Без ризику помилитися можна говорити і про аналогічні настрої в Україні. Якщо врахувати зростання обсягів торгівлі в Україні, то маємо констатувати, що нашу людину не залякаєш гіпотетичними економічними кризами, навпаки, чим гірші прогнози у світі, тим більшими мають бути запаси в коморі. Купи зараз, бо завтра буде дорожче.
Утім, усі ці тенденції споживання в Україні свідчать і про те, що в нас формується небезпечне майнове розшарування суспільства, коли переважна частина суспільного продукту дістається невеликій групі населення, і, відповідно, Україна має репутацію країни з низьким рівнем життя. «Поляризоване суспільство з високою часткою бідного населення» – визначення від професора Елли Лібанової.
Багаті багатіють, бідні біднішають. Але, може, це проблема не економіки, а моралі? Проблема не виробництва, а споживання? І, може, пенсії та зарплати в нас такі малі не тому, що економічні можливості не дозволяють, а тому, що комусь заманулося будувати котедж по Обухівській трасі не на три, а на чотири поверхи з мансардою?
Економічне зростання саме по собі ніколи не призведе до підвищення загального рівня життя, якщо в державі не навчаться справедливо розподіляти суспільний продукт... Уже й радіо провели, а щастя все немає, казав один любитель парадоксів.
Розвинені країни, які вигадали цей осоружний ринок, як не дивно для нас, неофітів, мають вікові традиції обмеження надмірного споживання. Комерційні суспільства виросли на основі протестантської етики, тобто скромності й стриманості у своїх почуттях, споживання лише необхідного. Їхній середній клас тому і з’явився, що поважалося біблейське: «Не кривди ближнього свого і не кради. Плата найманому не повинна залишатися в тебе до ранку». Горький розгледів у місті Жовтого Диявола «жах злиднів Іст-Сайду», але не помітив, що на «Фордах» їздять не лише багатії, а й масовий середній клас, якому, на відміну від кирзового пролетаріату, уже було що втрачати.
Україна оминула цей варіант суспільного розвитку, наш Хома Ґудзь у своїй ненависті до фабричного молоха на сто років спізнився від англійських луддитів, і лише зараз має змогу наблизитися до свого Моря достатку. Але без належного імунітету до збагачення, без системи етичних та адміністративних засторог, є реальна небезпека потонути в ньому, забути про своє людське призначення, про ближнього.
Престижність споживання нині понад усе. Гарний понт дорожчий від грошей – це старе картярське правило рухає всім нашим гламуром, бомондом та елітою, за якими тягнеться натовп.
Віра у справедливість – доля слабких і наївних людей. Проте навіть заклики і спроби досягти справедливості можуть бути ефективними засобами, особливо якщо вони підкріплені ще чимось вагомим. Наприклад, добрим словом можна досягти багато, а добрим словом і Карним Кодексом можна досягти значно більше.
…Тож подивися навколо, може, комусь, обділеному долею і Ощадкасою СРСР, таки потрібні і рукавички, і ліки, і ще щось насущне. Зроби добру справу, купи – і подаруй, хоча б раз на рік.
Олег Савицький
