За час повномасштабної війни багато українців виїхали за кордон, але часто в соціальних мережах можна побачити суперечки між ними і тими, хто залишився в країні. І ті, й інші вважають, що опинилися у скрутних обставинах, але кожен, звісно, упевнений, що саме йому найважче.
Еміграція з України - порятунок чи емоційна загибель?
Одним із таких прикладів став пост в одній із соціальних мереж, де дівчина розповіла про свій досвід спілкування з психологом. Жодної передісторії вона не озвучила, проте передала слова терапевта:
"Тільки що на терапії психотерапевтка сказала фразу "Українці в іміграції проходять в рази важчий морально-психологічний стан, ніж люди які залишилися в Україні. Тобто мозок людей які залишились - адаптувався повністю до всіх подій і має хоча б відчуття дому і рідного всього навколо. А люди які виїхали закордон - мають лише постійну тривогу, розлад адаптації, + важкість інтеграції в суспільстві де вони ніби лишні, відчуттям провини і постійний стрес." Мій мозок досі опрацьовує цю інфу"
У відповідь на її публікацію інші користувачі ресурсу висловили свою думку про ситуацію. Понад 500 осіб озвучили доволі радикальну позицію - більша частина коментаторів підтримала тих, хто залишився жити в Україні, вважаючи, що їм набагато важче морально, ніж релокантам. Коментарі були такими:
"Дивна в неї позиція. Я живу в Україні і мені зносить дах через мобілізацію, ментальний розлад, закриті кордони і дружина в еміграції, а я не можу до неї приїхати. Залюбки б помінявся з кимось з еміграції і тривожився б за адаптацію, а не постійний ризик померти на війні чи від ракети. З чого вона взяла, що я тут адаптувався?"
***
"Скажемо так, зі свого досвіду,як людини яка залишилась у Донецьку у свій час. Було страшно,дуже...але морально легше,бо рідні поруч, друзі поруч. Повномаштабка яку застала у Харкові, набагато страшніша...але зараз у еміграції я ніби втратила саму себе. Втративши мову, втратила свою ідентичність...невистачає розмов по душам, якогось свого кола яке вибудовувала роками, немає задоволення. Ти у безпеці фізично,але морально на дні"
***
"Це правда, мабуть. Але є нюанс: ті, хто в Україні, можуть загинути будь-якої хвилини, і тримають це в голові, проживаючи своє щоденне життя. Цікаво, що про це сказала б психотерапевт?"
Деякі користувачі захейтили і психолога, вважаючи, що порівняння становища біженців і тих, хто залишився, "абсолютно неадекватне":
"Абсолютно неадекватне порівняння. Психіка тих, хто в Україні зараз здебільшого мобілізована і тримається на останній волосині, щоб вижити. А от коли війна закінчиться, то на людей, які її тут переживали, махом нахлинуть усі ПТСР, наслідки, проблеми і тд. В той час як люди в еміграції вже будуть адаптовані з влаштованим життям, ми тут будемо своє відновлювати з руїн. Ваша терапевтка видає бажане за дійсне, бо сама в еміграції. І цією доморощеною статистикою намагається зашлушити СВОЄ почуття вини "
Один користувач навіть запропонував фахівцеві пожити в Харкові або Харківській області:
"Нехай би ця психотерапевтка пожила пару місяців у Харківській області, або в Харкові, а ще б свої ідеї харків'янам презентувала. Як що, то я в еміграції, і це капець, але навіть не уявляю, як люди витримують жити при постійних обстрілах".
Був помічений і коментатор, який засумнівався в компетенції психолога, він написав так: "Омг, ріл, важче в еміграції, подумаєш за тебе турбуються та допомагають асимілюватись і запустити життя заново. В той час коли в тебе в "дома" всьому п.... і треба починати життя з початку. Компетентний психолог".
Однак були й ті, хто став на бік українців, які залишили країну - одна дівчина залишила коментар, де написала, що ті, хто залишився, зневажають або ненавидять біженців за кордоном:
"Читаючи подібні пости, щоразу переконуюсь: ті, хто залишився ненавидять або зневажають тих, хто виїхав. Чому стільки злості, заздрості й осуду один до одного? Я вважаю, що кожен має право обирати, де і як йому жити. Це особисте рішення, яке не варто засуджувати. У кожного свої обставини й свій шлях".
Друга поділилася своїми відчуттями після двох із половиною років у США: "Я два з половиною роки провела в еміграції в США, і чесно перший рік теж думала що повернула собі життя) далі потрошки все зійшло на ні, і в результаті виявилось найважчим досвідом в житті, з психоемоційним розладом адаптації, антидепресантами і постійним "нічого не хочеться". Тому так, напевно скоріше у всіх ситуативно".
Як не дивно, в одному коментатори були єдині - для кожної людини питання відчуттів індивідуальне. Психіка у всіх працює по-різному, обставини в житті також складаються унікально, тому порівняння двох великих груп людей, як-от біженці і ті, хто залишився в Україні, не зовсім доречне і коректне.
