Очікувані зміни на американському політичному Олімпі в черговий раз сколихнули в українських політичних та експертних колах активну дискусію на тему: як вони вплинуть на взаємини України із політичним Заходом? Чи  збережеться така важлива для нас західна підтримка? Яке місце посяде Україна у зовнішній політиці США?  

Утім, здається, що відповідний сьогоднішній внутрішньо український дискурс здебільшого зводиться до обговорення деталей біографії членів нової американської «Дрім тім», спробам тлумачити її перші прес-релізи та дещо наївним сподіванням, що Україна стане пріоритетом зовнішньої та безпекової політики нової адміністрації.     

Очевидно, що час простих рішень у зовнішній політиці для України минув 

Натомість він би мав перейти у більш стратегічну площину із пошуком реальних відповідей на актуальні питання, що стоять сьогодні перед Україною: як саме ми маємо діяти надалі, щоб забезпечити підтримку Заходу у протистоянні з Росією, і що нам слід зробити для цього?         

Очевидно, що час простих рішень у зовнішній політиці для України минув. Старі підходи лише обтяжують її та роблять малоефективною. Сьогодні зовнішньополітичний курс слід одночасно і гнучко здійснювати на декількох рівнях: від комунікацій з керівництвом впливових міжнародних об’єднань, зокрема з Європейським Союзом та НАТО, до постійної і активної взаємодії на двосторонньому рівні в усіх сферах.           

Після очевидного провалу на білоруському напрямі на більш ніж позитивну оцінку заслуговує те, що Київ нарешті почав солідаризуватися із країнами Євросоюзу у їхній позиції щодо Мінська, якого сьогодні відкрито підтримує Москва. Остання спільна російсько-білоруська новація – створення так званого «єдиного санкційного периметра», що іще міцніше прив’яже сьогоднішню Білорусь до антизахідної позиції Росії.

Безсумнівно, Україні слід продовжувати цю лінію й надалі

Безсумнівно, Україні слід продовжувати цю лінію й надалі – активно засуджувати порушення прав людини режимом Лукашенка та відкрито говорити про це, насамперед у європейських медіа. Це не лише наблизить Київ політично до ЄС, але й, врешті-решт, зробить набагато більше для іміджу України в Європі, аніж десяток урядових (хоча й теж, звичайно, дуже потрібних) зустрічей.

Співпраця з НАТО має передбачати й залучення України до політичних дискусій стосовно майбутнього Альянсу, спільного реагування на виклики і загрози, зокрема в Чорноморському регіоні, участь у відповідних проектах військово-технічного співробітництва.                 

Усебічний розвиток відносин з країнами-партнерами, які реально допомагають нашій державі у стримуванні російській агресії, має стати безумовним пріоритетом для керівництва країни. Ба більше, важливість цих відносин для держави збільшується із року в рік і вже має в політичному і в практичному плані  розглядатися в якості невід’ємної складової  національної безпеки.          

Треба постійно розширювати і зміцнювати наші відносини зі США, Великобританією, Канадою, Польщею, Румунією, Литвою. На прагматичній основі мають розвиватися відносини з Туреччиною. Не повинні залишатися поза увагою й інші європейські країни. З ними також треба вести змістовний діалог, аргументовано доводячи тезу про важливість безпеки України для неподільної безпеки Європи, постійно наголошуючи на зростанні загрози з боку агресивної політики Росії для миру на нашому континенті.           

Тобто, перефразовуючи широко відомий вислів президента США Джона Кеннеді, слід питати не те, що Захід може зробити для України, а що сама Україна може зробити для того, щоби відносини із Заходом вийшли на зовсім інший - сталий, прогнозований і дійсно партнерський рівень.

Може, тоді й не треба буде знову шукати самі натяки у текстах прес-релізів.   

Олег Бєлоколос, голова правління «Майдан закордонних справ»

Читати всі статті автора

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram