На під’їзді до зруйнованого артилерією будинку поруч з підбитим бронетранспортером чеченські найманці танцювали лезгинку. Андрій Блекбьорн не хотів на це дивитися. Він закрив жалюзі. Донецьк опинився в руках російських бойовиків. Єдиному нащадку засновників міста довелося побачити його занепад, пише Gazeta Wyborcza.
То було літо 2014 році, до комендантської години залишалося півгодини. Блекбьорн розклав на столі альбом з газетними вирізками, копіями документів, репродукціями картин і фотографіями свого рідного міста в першій половині 19 століття. Це, напевне, було одне з перших фото, датоване 1870 роком. На ньому група чоловіків стоїть в два ряди. Їхні черевики в пилюці, пом’яті фетрові капелюхи, а також два намети і степ за плечами вказують на те, що це вже не рідний Уельс, а чужий і невідомий край.
Читайте також"Вперед у минуле": у мережі показали один з вишів Донецька (фоторепортаж)
Серед них був металургійний інженер Джон Авейн, який писав матері в Ньюпорті: «Ми всі згодні, що ця земля – це наша Нова Америка. В ці перші дні все навколо нас лише починається, порожнеча набуває матеріальної форми, не знайшовши для себе ще навіть назви».
Через 20 років після того, коли на місці тих наметів повстало промислове місто, в ньому побував видатний вчений і творець періодичної таблиці хімічних елементів Дмитро Менделєєв.
«Невичерпні багатства цього краю вражають, тому що кількісно вони переважають все, з чим я зіштовхувався не лише в Росії, а й в інших частинах світу, в Європі, Америці, які відвідував під час своїх досліджень», - писав вчений.
«Межі можливостей цієї землі визначає лише людська уява і продиктовані нею дії. І завдяки цим вашим діям, які повинні досягти небаченого успіху, ця остання пустеля на землі стала переповнена життям», - зауважував Менделєєв у своєму листі Джону Г’юзу, валлійському магнату, власнику металургійних заводів, зброярень і верфей.
Влітку 1869 року 55-річний Г’юз з чотирма синами, групою інженерів, металургів, шахтарів і будівельників на восьми кораблях, завантаженими деталями парових машин, прибули до чорноморського порту в Таганрозі, після чого караван з усім обладнанням вирушив через степ. Зупинився він за 150 кілометрів на південь від села Олександрівка. Окрім всього необхідного обладнання і спеціалістів у валлійця також була царська ліцензія. Згідно з нею, Г’юз зобов’язувався збудувати і запустити металургійні заводи і заводи з виробництва залізничних рейок. А за це він мав право досліджувати місцеві поклади вугілля і залізної руди.
Читайте такожPolitico: Охоплений війною Донбас стає здичавілим
«Нова Америка» з листа Авейна швидко отримала своє ім’я, сформульоване через спрощення прізвища Г’юза – Юзівка. Перша металургійна піч запрацювала тут приблизно через вісім місяців. Через рік були готові перші рейки, з яких наступного року проклали першу на Донбасі 120-кілометрову залізничну лінію: «Констянтинівка – Юзівка – Єленівка». Вона з’єдналася з лінією «Москва – Крим», а через неї з’явився доступ до цілої залізничної імперії. Коли в 1878 році г’юзівська залізниця дійшла до Маріуполя, з’явився доступ до моря, що відкрило Донбас для всієї Європи.
На те, що інвестиції в регіоні стали надзвичайно прибутковими, вплинуло кілька чинників: відкриття покладів вугілля і залізної руди, настання золотого віку залізниці і важкої промисловості, зміна умов веденні бізнесу в Російській імперії, скасування кріпацтва, що відкрито доступ до дешевої робочої сили, а також економічні реформи, які імперія почала проводити після поразки в кримській війні. Імперський рубль прив’язали до золота, через це він став конвертованою валютою. Імперська митниця і ціла купа податків зробили імпорт неприбутковою справою, що спонукало до розвитку внутрішнього виробництва. З цього почалася «донбаська вугільна гарячка», яка тривала два десятиліття аж до 1900 року. Під час неї регіон приваблював капітал, технології і спеціалістів з цілого світу.
Влітку 1870 року у Юзівці жили 169 людей. Через 30 років після того населення міста становило 35 тисяч. А в рік, коли стався більшовицький переворот – 70 тисяч. Населення всього Донбасу в той час перевалило за 2,5 мільйони. Згідно з переписом від 1897 року, 52,4% населення становили українці, 28,7% - росіяни, 6,4% - греки, 4,2% - німці, 2,9% - євреї, 2,1% - татари, 0,8% - білоруси, 0,4% - поляки. Ще 0,3% говорили про себе як про етнічну групу «донських козаків». Бельгійці і французи становили 0,1% від населення регіону. З цієї суміші сформувалося особливе суспільство, яке розмовляло певним діалектом, так званим «суржиком», який об’єднав у собі українські, російські, німецькі, французькі, єврейські слова.
Донбас, який називали «Новою Америкою», з реальною Америкою мав мало спільного. Підприємці тут працювали в умовах, дуже далеких від західних. Інвестування тут було дуже ризикованим і залежним від поглядів самодержавця у Санкт-Петербурзі. В урядовому документі, який регулював діяльність іноземних фірм, прем’єр-міністр Сергій Вітте вказав: «Все рухоме і нерухоме майно, яке належить до власності іноземних компаній, які діють в межах імперії, повинно бути використане в першу чергу для задоволень потреб імперії. Російський уряд залишає за собою право в будь-який час і на власний розсуд відібрати дозволи, видані іноземним підприємцям для проведення виробничої діяльності в Росії, а також призупинити їх дію в будь-який момент без будь-яких пояснень».
Той, хто гидував корупцією і вірив у власні сили, зазвичай закінчував погано. Російський підприємець Олексій Алчевський, який під кінець 19-го століття володів кількома банками, шахтами, заводами і чиїм іменем назване місто Алчевськ, оголосив, що не дасть і копійки петербурзьким панам. Його справи йшли добре аж до глобальної фінансової кризи 1900 року. Тоді імперія Алчевського опинилася на межі занепаду. Тож він сховав гординю і поїхав у Санкт-Петербург просити прем’єра Вітте про державні замовлення. Вітте, пам’ятаючи про «непокірний характер» підприємця, відмовив йому. Царська столиця хотіла на прикладі Алчевського продемонструвати, що буває з тими, хто не гне перед ним голову. Алчевський стрибнув під потяг.
Читайте такожРосійський політолог розповів про "останню ставку" Путіна в Україні
Перша масова хвиля репатріації з Донбасу сталася в часи більшовицького перевороту в 1905 році. Останній з Г’юзів - внук валлійського магната Артур - поїхав з Юзівки через два роки після того. В 1917 році почався реальний відтік населення. Згідно з переписом за той рік, в місті лишалося ще 52 британці. Коли ж в 1925 році НКВД почало вимагати списки «всіх колишніх імперських працівників: німців, чехів, британців, поляків, французів і бельгійців», - то виявилося, що в Юзівці працює лише один громадянин Великої Британії. Це був німець за національністю і працівник одного із заводів Володимир Оттович Ташит. Андрій Блекбьорн розкрив своє походження лише всередині 90-х років, коли в Донецьк приїхала режисер документальних фільмів Аніта Блекбьорн. Досліджуючи архіви англіканського собору, евакуйованого з Юзівки, вона виявила, що Андрій – її родич. Сам Андрій довідався від неї те, що і так знав: що його прадід в 1917 році не поїхав з міста, як інші, тому що його мати хворіла. Дід його працював гірничим інженером, але в Караганді, куди його відправили у заслання. А батько був мобілізований і відправлений в Сталінград, звідки йому довелося пройти бойовий шлях аж до Праги. Там він був поранений і демобілізований. Ставши цивільним, повернувся в Донецьк. Сам Андрій Блекбьорн став відомим в регіоні екологом. Його телефон в окупованому російськими військами і найманцями Донецьку не відповідає.
