В 2006 році тогочасні президенти Польщі і України Лех Качиньський і Віктор Ющенко разом вшанували загиблих польських і українських жителів Павлокоми, місця, де і польські партизани, і українські націоналісти вчинили злочини у часи Другої світової війни. Спільну панахиду провели польський архієпископ Йозеф Міхалік і митрополит Любомир Гузар.
Через 12 років після того президент Анджей Дуда поклав квіти на полі в Олиці на Волині, щоб вшанувати польських жертв злочинів, які в Польщі називають «геноцидом». А президент України Петро Порошенко вшанував пам’ять українських жертв під пам’ятником в польському селі Сагринь, пише польське видання Gazeta Wyborcza.
Окремі українські і польські урочистості в неділю підкреслюють, наскільки Україна і Польща віддалилися одна від одної. Вони містили в собі елементи грецької трагедії, в якій фатум роздає ролі. Заяви обох президентів свідчать, що вони усвідомлюють, наскільки погані вони ролі грають і наскільки кривава історія віддаляє народи один від одного. Порошенко написав на Twitter, що польсько-український конфлікт потішить лише Росію, яка намагається відбувати свій «русский мир» після анексії частини України. Так само президент Дуда, згадуючи про польські жертви УПА, проголосив, що Польща дуже зацікавлена у підтримці незалежності України і її прозахідних прагнень.
Чому ж сторони так мало роблять для того, щоб уникнути похмурої долі? І Дуда, і Порошенко стали жертвами історичної політики. Україна, яка обороняється від агресії Росії, помістила в пантеон своїх героїв людей, відповідальних за злочини проти поляків. А політики «Права і Справедливості» стали заручниками політики «вставання з колін», «битви за правду» і просування так званих кресових кіл, що призводить до появи твердження, ніби біль минулого значно важливіший, ніж майбутнє наступних поколінь.
Впродовж останніх років українська і польська політики поступово ставали заручниками радикалів з обох боків. Були підтримані закони про діяльність УПА в Україні, про «геноцид» на Волині, а також внесені необдумані зміни в закон про Інститут національної пам’яті Польщі, які поставили в один ряд злочини нацистської Німеччини і українських націоналістів.
Наслідок всього цього дуже простий. Історичний діалог між Україною і Польщею, який невтомно тривав роками, помер. Східна політика, в якій Польща була лідером у Євросоюзі, померла. Ще гірше, значення Польщі також скорочується в Україні, тому що, як пише український публіцист Віталій Портніков, «адвокат України», яким мала були Польща, останнім часом «вчинив самогубство». Дедалі частіше чути українські голоси, які кажуть, що Польща, в якій починає домінувати націоналістичний наратив і чиє значення в Європі радикально скорочується, більше не потрібна в ролі адвоката, тому що її робота в цій іпостасі неефективна.
Через 12 років після урочистих подій в Павлокомі Ярослав Качиньський в коментарі для тижневика «правого» спрямування проголошує, що хоче оголосити війну Євросоюзу в ім’я боротьби за реформування судів, тобто задоволення власної жаги влади за рахунок незалежності судочинства.
Батько польського прем’єр-міністра Корнель Моравецький в інтерв’ю закликає Володимира Путіна до дружнього жесту в бік Польщі, додаючи, що Крим і Донбас нібито більше тяжіють до Москви, ніж до Києва. Знехтуваною стала і доктрина Єжи Гедройця. Редактор паризької «Культури» наголошував, що попри криваве минуле потрібно будувати хороші відносини з Україною в ім’я майбутнього. Тому що лише незалежна Україна дає гарантії незалежності Польщі. А на що може розраховувати Польща, яка веде конфлікт з Європою, яка посварилася з Україною і яка зосередилася на розриванню власних ран, в розпачі вимагаючи поваги? Хіба що на «дружній жест» від Путіна.
