Щонайменше з 2004 року, коли в Україні пройшла Помаранчева революція, Росія намагалася боротися проти того, що вона називала «кольоровими революціями».
Такі масові протести після Холодної війни повалили диктаторів у Югославії у 2000 році, в Грузії у 2003-му, в Україні у 2004-му і Киргизстані у 2005 році. З того часу термін на Заході застарів. Але Росія одержима ним навіть зараз, пише National Interest. В цьому немає нічого дивного, якщо пригадати, що всі ці чотири акції народного невдоволення призвели до падіння проросійських урядів.
Впродовж десятиліття між Помаранчевою революцією і Євромайданом в Україні західні експерти часто говорили про те, що російський автократ Володимир Путін пильно стежив за перебігом подій 2004 року, намагаючись створити план, як не дозволити чомусь подібному статися в майбутньому. Зважаючи на те, як Путін, «окопавшись» в Кремлі, придушив російські протести у 2012 році, а також на його військову агресію проти сусідньої країни через два роки після того, можна сказати майже на певне, що у Росії дійсно був план дій для боротьби з «кольоровими революціями».
Читайте такожEUObserver: Росія хоче перемогти у війні проти України за допомогою втоми
І йдеться не лише про військову політику. Після того, що минулого року протести у Єревані повалили режим Сержа Саркісяна, Москва часто запрошувала нового голову вірменського уряду Нікола Пашиняна, щоб переконатися, що він не виведе Вірменію з ОДКБ і Євразійського союзу.
Але, на думку видання, всі російські контрзаходи не досягли жодного успіху. Україна тепер більш близька із Заходом, ніж будь-коли, попри російський дипломатичний, військовий і економічний тиск. Російські оборонні ЗМІ безпорадно стежать за тим, як Вірменія і навіть Білорусь шукають покращення політичних і військових відносин із Заходом, Китаєм й іншими гравцями. А тепер США підтримали лідерів протестів проти режиму Ніколаса Мадуро у Венесуелі. Це підживило російську пропаганду. Але насправді Росія нічого не може вдіяти.
Вашингтон, звісно, розкритикував Москву за те, що вона відправила два стратегічних бомбардувальника Ту-160 у Венесуелу в грудні 2018 року. Захід тоді знову заговорив про можливе повернення російських баз в Латинську Америку. Але насправді Москва немає таких планів. І її бомбардувальники не можуть розігнати людей на венесуельських вулицях. Деякі російські ЗМІ стверджують, що російські системи С-300В у Венесуелі виграють для російського уряду час, щоб врятувати режим у Каракасі від американського вторгнення. Але важко собі уявити, як Москва дійсно може зберегти Мадуро на посаді.
Росія займає жорстку позицію на боці венесуельського диктатора. Але їй бракує економічної сили, щоб повернути фінансову стабільність Венесуелі, хоч вона і робила кілька спроб впродовж 2018 року. Тим часом, Китай значно меншою мірою проявляє ентузіазм у порятунку Мадуро, ніж Росія. Пекін лише номінально підтримує режим у Каракасі й розмито закликає інших гравців не втручатися у внутрішні справи країни. Однак, він не засуджує уряд США так само, як Кремль.
Тим часом, Збройні сили Росії намагаються наростити силу, але вони погрузли в Сирії. Крім того, їм доводиться витрачати час на відновлення покинутих активів вздовж українського кордону. Стратегічні бомбардувальники, які літали у Венесуелу, представляють обмежений російський військовий актив, який дійсно може досягти Південної Америки. Військово-морський флот РФ може хіба що відправити кілька кораблів у Атлантичний океан. Але Москва лишиться без значної частини флоту, якщо Вашингтон вирішить знищити ці судна.
Тим часом, економіка Росії переживає стагнацію, але вона розвалюється, як венесуельська. Тож початок «кольорової революції» на російській території малоймовірний. І якби щось таке сталося, російська армія і новостворена Національна гвардія, здається, готуються відповісти. Але порятунок лояльних до Кремля режимів у інших країнах лишається надзвичайно складним завданням, особливо коли йдеться про такі далекі краї, як Венесуела. Сирійська модель або повномасштабне військове вторгнення лишається єдиним доступним сценарієм захисту лояльних режимів від їхніх ворогів. Однак, для Москви це надто дорого. Крім того, вона не може надати таку військову підтримку швидко.
