Позиція № 1
"На закрытом заседании Совета Россия-НАТО президент РФ Владимир Путин пригрозил, что в случае вступления Украины в Североатлантический альянс она может прекратить существование как единое государство... В частности Россия может аннексировать Крым и Восток страны." (Газета "Коммерсанть" 7 квітня 2008 року)
Цитата Владіміра Путіна недаремно подана російською, оскільки усі фрази російських політиків на кшталт Затуліна, Лужкова, Жиріновського і подібним до них треба читати і чути винятково мовою оригіналу, адже саме тоді яскраво відчувається: за провокативними заявами ховається нечітке розуміння міжнародного права, історії відносин між країнами, дотримання норм дипломатії чи, можливо, спроби цих псевдополітиків належати до "великих державних діячів" "великої Російської імперії".
В інтонації, в побудові фраз, в словах насправді присутній великий комплекс меншовартості та недооцінки їх як окремих політиків так і російської нації в цілому.
Розуміючи це, нам, українцям варто було б поспівчувати окремим представникам "великого" брата і допомогти сусідньому народові усвідомити своє значення в сучасному світі. Замість цього ми болісно реагуємо на божевільні заяви ще більш божевільних представників політикуму чи влади РФ:
Министр иностранных дел Российской Федерации Сергей Лавров подтверждает информацию о том, что российский президент Владимир Путин говорил с американским президентом Джорджем Бушем о территории Украины. Об этом Сергей Лавров сказал в интервью российскому радио "Эхо Москвы".
"Президент Путин и в Бухаресте, и на встрече в Сочи с Бушем напомнил, как формировалась нынешняя Украина в ее сегодняшних границах" (Радио "Эхо Москвы" 8 квітня 2008 року)
Начальник Генштаба ВС России Юрий Балуевский: "Однозначно, Россия примет меры, направленные на обеспечение своих интересов у государственных границ. Это будут не только военные мероприятия, это будут меры иного характера". (РИА "Новости" 11 квітня 2008 року)
За подібними заявами мені вбачається наступне: втративши за останні десятиліття гегемонію на всіх напрямках, намагаючись публічно доводити можливість впливу на процеси, що відбуваються на мапі світу, наш сусід замилює у такий спосіб очі своєму народу, приховуючи, в першу чергу, власні внутрішньополітичні проблеми, як-то Чечня, територіальні претензії Японії щодо Курильських островів, конфлікт між Росією і Грузією щодо невизнаних Абхазії та Південної Осетії, російсько-казахське питання про кордон, яке допоки взагалі ніде не розглядалось, відсутність договору щодо поділу Каспійського моря - на даний момент діє Російсько-Іранський договір про розділ Каспійського моря, натомість нові незалежні прикаспійські держави Азербайджан, Туркменія, Казахстан вимагають розподілу Каспію.
Тому представникам української дипломатії варто було б спробувати стати в нагоді тим, хто потребує допомоги.
Україна, перебуваючи над цими процесами, могла б виступити переговірником у деяких з цих питань, виявивши таким чином реальну допомогу Росії і допомагаючи їй знайти порозуміння з іншими сусідами та врешті решт, зрозуміти своє місце, а російськім політикам нагадати, що у них є першочергові проблеми, які варто вирішувати негайно, а не займатись створенням бездарних інформаційних повідомлень щодо претензій на територіальну цілісність України.
Таким чином, перевівши м`яч на поле Росії ми, як мінімум, отримаємо спокій від заяв лужковоподібних та матимемо нагоду довести, що Україна це є прогресивною європейською країною, яка готова вибудовувати дружні стосунки з сусідами і допомагати їм у вирішенні власних проблем.
Позиція № 2
"В Росії 4 мільйони населення записалися українцями, хоч насправді їх чи не вдвічі більше, а всього людей, які так чи інакше пов`язані з Україною - бізнесом, родинними зв`язками тощо, - близько 20 мільйонів". ("Урядовий кур`єр" 28 жовтня 2005 року)
Другим питанням, наболілим для всіх українців, є ряд російських заяв і, що більш прикро, деяких українських політиків, котрі стосуються мовного питання.
Для мене є очевидним, що питання державної мови свідомо розкручується ззовні, натомість в Україні воно подається як виключно внутрішньополітична проблема. Зрештою, так само є очевидним і те, що український політикум та сучасна українська влада абсолютно нічого не роблять для захисту прав українців на мову, релігію, культуру і духовність за межами України.
Для довідки: в Росії існує не більше 20 українських видань, які видаються на кошти українських громад, близько 12 українських недільних шкіл, які створюються ентузіастами, зрідка за допомогою муніципалітету чи університетів; немає жодної повноцінної державної школи з українською мовою викладання.
І все це при тому, що за даними останнього перепису населення в Росії, який відбувся в 2002 році, в Краснодарському краю проживає 131 тисяча українців, у Воронезькій області понад 74 тисячі, ще 46 тисяч українців проживає в Ставропольському краї, не кажу вже про Білокам`яну.
Зі статті в Урядовому кур`єрі є очевидним, що в Росії проживає понад 20 мільйонів людей, які потребують більшої уваги з боку української влади.
Так само очевидно і те, що будь-які провокації з мовного питання в Україні відбуваються без серйозних наслідків для промосковських (Московія, це ще не вся Росія) куплених псевдополітиків, які таким чином намагаються отримати електоральну підтримку та матеріальні блага.
І знову ж таки, як на мою думку, активізація українського політикуму, громадських діячів, дипломатів у бік поширення української мови та культури на території Росії дасть, як мінімум, два позитивних результати.
Перше – відчуття захищеності й уваги етнічним українцям, які мешкають на території Росії.
Друге – усвідомлення російськими політиками, що шлях захисту російської мови в Україні може бути цивілізованим та відбуватися виключно на засадах програм та дій в обидва напрямки.
У мене позитивне ставлення до російської мови, але негативне ставлення до російськомовного Затуліна. Я думаю, що спроби активізації питання щодо поширення української мови в місцях компактного проживання українців на території РФ з боку української влади надовго позбавить мене необхідності чути вище згаданого представника людської раси в українських медіа, оскільки він та йому подібні істоти будуть активно займатися збереженням російської мови як такої власне на території Росії.
Перебуваючи постійно в захисті через ментальність чи інші причини, українські політики, представники влади, дипломатії, громадські діячі втрачають ініціативу і тим самим дають можливість представникам інших держав за рахунок неетичних, а іноді брудних заяв заліковувати своє імперське его та хворобливе відчуття недооціненості.
Активізація захисту української мови, українських інтересів виключно цивілізованими та дружніми шляхами не тільки у сусідніх країнах, але і в світі в цілому змусить рахуватись з Україною та символами її державності, як то Прапор, Герб, Гімн, Державна Українська мова, і, звичайно ж, дозволить кожному українцю відчути значимість слів: я живу в Україні, я спілкуюсь українською, я українець.
Юрій Стець, народний депутат України
