«Хто більше?» - схоже, саме ця теза стане основним лозунгом президентської кампанії 2009 в Україні. Хто більше наобіцяє – той і матиме найбільші шанси на успіх: така хвороблива логіка українських політиків. До чого можуть призвести ці змагання в популізмі, нікого особливо не хвилює. Останні соціальні ініціативи політичних сил – Партії Регіонів та Блоку Володимира Литвина – яскравий приклад рівня політичної зрілості та відповідальності українського політикуму. Проблема лише в тому, що в умовах жорсткої кризи жертвою такої політики і таких виборів стане вже не бюджет, а вся економіка країни.

Отже, вже кілька тижнів парламент залишається недієздатним, а уряд недоукомплектованим через нові нібито соціальні ініціативи Партії регіонів щодо підвищення прожиткового мінімуму на 2009 рік (з 1 липня – до 808 грн., з 1 жовтня – до 848 грн). Уряд, який у цій ситуації виявляється крайнім, говорить про те, що «роздача слонів» лише створить у бюджеті додаткову діру на 37,5 млрд. гривень. Можна було б поважати прем’єр-міністра за чесність, але, справедливості заради, треба нагадати, що ще недавно вона сама діяла аналогічними популістськими методами. Юлія Тимошенко «роздачею слонів» займалася чи не найбільше з усіх голів уряду.

Потім естафету змагань у популізмі підхопив Блок Литвина. Литвинівців ніяк не зупинило те, що декілька днів тому вони від імені фракції засудили дії регіоналів. А зараз блок пропонує зайнятися підвищенням прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної платні на 2010 рік. Проект, написаний Олегом Зарубінським, передбачає з 1 січня наступного року мінімальну зарплату на рівні 900 грн., а на кінець року – з 1 грудня – вже 3000 грн. За цим документом прожитковий мінімум з грудня 2010 року має становити 2848 грн.

Відео дня

Звісно, ніхто не є противником підвищення соціальних стандартів в країні. Але не в тому випадку, коли цей процес виглядає як копання ями самим собі. Обіцянки грошей як вияв любові до народу напередодні виборів – звична для українського політикуму гра, але ж нині ніхто не здатен чітко пояснити, де взяти ці гроші! «Робінгуди» із ПР вийшли з ситуації просто – заявили, що треба забрати гроші, які уряд пропонує направити на підтримку «Нафтогазу України», і роздати людям. Це нагадує вправи з перетягування короткої ковдри – якщо комусь одному вдалось укритися, решта мусять лежати голими.

Названі ініціативи із задобрювання виборців, намальовані без огляду на доходну частину бюджету, загрожують астрономічним бюджетним дефіцитом – від 300 мільярдів грн. У разі реалізації цих планів держава просто обкраде власне майбутнє.

Подібні речі – це прояви задавненої системної проблеми соціальної політики в Україні. Роздачею грошей влада займалася від початку Незалежності. Але цей зручний механізм завоювання народних симпатій завжди спрацьовує як бомба сповільненої дії, якщо він не підтверджений економічним зростанням.

Уряди розвинутих країн Європи зуміли скористатися кризою як шансом оптимізувати механізми соціальної політики. Наші ж політичні діячі продовжують діяти старими перевіреними методами подачок, тобто завуальованого підкупу власного народу. Але подачки не стимулюють народ якісно і добросовісно працювати! Та й суттєвих електоральних вигод насправді не дають. Адже люди і втомилися від обіцянок і чітко зрозуміли, що чим більше їм роздають грошей, тим дорожче все стає. І від цього рівень їх життя аж ніяк не зростає.

Українські політики нині мали би конкурувати антикризовими концепціями, а не популізмом. Але для цього їм потрібно змінити свою ментальність – набратися мужності для складних і непопулярних рішень, що і зараз виглядає нездійсненним.

Що ж потрібно сьогодні?

Перше. Роздавати не гроші, а робочі місця. Людина, яка може працювати, повинна отримати гідні умови праці і можливість саму себе забезпечити. Кількість пільгових категорій населення має бути різко скорочена. Свого часу Микола Азаров у першому уряді Януковича намагався цей процес зрушити з мертвої точки, але його політична сила швидко усвідомила непопулярність таких кроків. Таким чином, віз і нині там: більшість людей в Україні сьогодні є пільговиками. Насправді пільги і всілякі соціальні виплати мають надаватися лише тим, хто не може себе забезпечити – пенсіонерам, інвалідам, дітям-сиротам і т.д. Всі інші потребують роботи і справедливої зарплати. Для цього уряд мусить зробити свої віртуальні інвестиційні проекти реальними, а програму створення нових робочих місць – ключовим напрямком своєї діяльності.

Друге. Послаблення податкового тиску і водночас жорстке стягнення податків. Тягар податків в Україні фактично унеможливив розвиток малого та середнього бізнесу. А, між іншим, ці сфери є джерелами робочих місць в умовах, коли великі промислові підприємства, включені в міжнародні ринки, потерпають від кризи. Бізнес треба навпаки стимулювати, адже це найкраща саморегулююча система в умовах кризи. Разом із тим, держава повинна подбати про те, щоб податки платили всі на рівних умовах – і дрібні власники кіосків, і депутати-олігархи.

Третє. Прожитковий мінімум має розраховуватися чесно - згідно з нинішніми цінами й реальними потребами людей. Підкреслюю – реальними, а не придуманими кимось ще в радянські часи. Про те, що нинішній його рівень не відповідає реаліям, навіть говорити не варто.

Але, звісно, аксіомою є те, що піднімати соціальні стандарти не можна просто так. Є закон економіки – будь-які соціальні виплати мають зростати лише за умови зростання ВВП. А ВВП може зростати лише за умови реформ та ефективних програм розвитку економіки. Політики, які так багато говорять про турботу, про якість життя людей, мали би показати, як саме можна стимулювати економічне зростання, створити нові робочі місця, створити конкурентоспроможні галузі, а не вимагати забрати гроші з одних статей держбюджету на інші. Бо результат таких вимог буде один – друкарський станок та інфляція, яку спинити буде майже неможливо. А від цього люди тільки програють.

Четверте. Повинна з’явитися персональна відповідальність представників бізнесу перед суспільством. Замість написання законопроектів про роздачу слонів, народні депутати й міністри, які володіють українськими заводами, мали би докласти менеджерських зусиль, аби зберегти робочі місця та підняти зарплати на своїх підприємствах. Це було б чесно. Ми ж поки що спостерігаємо тотальне лицемірство: з трибуни народний обранець бореться із зубожінням народу, а на власному підприємстві штучно створює заборгованість із зарплатні і незаконно звільняє людей.

Україна сьогодні слабка, це треба визнати. Криза лише проявила всі ці слабкі сторони неперебудованої пострадянської економіки. І слово «реформи» українські політики використовують хіба що у написанні промов для західної публіки. Але можливо зараз вже час визнати, що жертвою тотального популізму під час кризи можуть стати не чиїсь відсотки під час виборів, а ціла країна…

Мирослав Якібчук, голова Національного форуму профспілок України