Мене як представника середнього покоління, стандартного платника податків не може не зачіпати зацикленість уряду на компенсації знецінених заощаджень... Недолуга бюджетна політика може пересварити різні покоління українців...
Intergenerational economics – то ціла галузь економічної теорії, що вивчає вплив рішень на різні покоління. Скажімо, запозичаючи сьогодні під свої потреби, ми примушуємо розплачуватися за це своїх дітей – принаймні тих із них, хто на той час ще не емігрує з України. У свою чергу, ми, витрачаючи кошти від приватизації, проїдаємо активи, створені нашими попередниками. Тож економісти, у межах своєї можливості бути почутими, намагаються підказати політикам, як рівномірніше розподілити фіскальний тягар між різними поколіннями.
Мене як представника середнього покоління, стандартного платника податків (і, сподіваюся, середнього класу) не може не зачіпати зацикленість уряду на компенсації знецінених заощаджень. І хоча в мене самого спопеліли на ощадкнижці кілька тисяч подарованих на весілля рублів, однак із зрозумілих причин я не мав ані найменшого наміру вистоювати в черзі за «юлиною» тисячею.
У всьому має бути міра. Я зрозумів би й вітав би, якби компенсаційні виплати за втраченими заощадженнями стосувалися найбільш літніх співвітчизників, яким би організовували подарунок від уряду без необхідності непритомніти в чергах у Ощадбанку. І щоб кожного року категорія отримувачів планово посувалася вперед – у відповідності до року народження.
Кризі насправді потрібно низько вклонитися, що вона зупинила чимало злоякісних процесів – кредитне переїдання, безконтрольне витрачання дармових енергоресурсів, пухир ринку нерухомості.
І – на деякий час – бюджетний популізм. Проте лише на деякий час. Від політиків знову лунають заяви, що, мовляв, мине криза і виплати за заощадженнями відновляться в повному обсязі. Звісно, пенсіонери – найактивніший електорат, від якого значною мірою залежить доля виборів 17 січня 2010 року. Цьому електоратові пообіцяють виплатити те, що не додали у 2008-му – через кризу й політичний спротив тих, хто блокував приватизацію, кошти від якої і мали йти на повернення заощаджень.
Мені складно уявити, аби середні покоління українців, при всій повазі до своїх батьків і дідусів з бабусями, ратували за таке поводження з бюджетними коштами розуміючи, що ці мільярди йдуть у топку інфляції і спрямовані на загравання з електоратом, тобто є непродуктивними видатками.
Масове відновлення справедливості для всіх вкладників під вітрилами тієї чи іншої політичної сили ляпасом б’є по наступних поколіннях українців. Вгризається інфляцією в наші доходи. Відвертає бюджетні кошти від речей, значно важливіших для розвитку держави, яка не має навіть зачатків державного медичного страхування і яка що не рік, то відсуває наступним урядам невдячний факел пенсійної реформи. Не кажучи вже про те, що в післякризову епоху ми увійдемо державою, обтяженою боргами, за якими треба платити.
Зволікання з пенсійною реформою – це ще один прояв дискримінації поколінь в Україні та вікового егоїзму. Доки політики чубитимуться в парламенті, встановлюючи мінімальний розмір пенсійної виплати й доки пенсії приноситимуть у вигляді передвиборчого подарунку – доти пенсійна система в Україні працюватиме на самознищення.
За такою системи я (якщо доживу) отримуватиму мідяки від держави, незважаючи на свій персоніфікований рахунок та щорічні відвідини управління Пенсійного фонду з метою дізнатися, скільки ж сплатив за мене в ПФ роботодавець. Адже я не державний чиновник, якому гарантовано 90 відсотків зарплати у вигляді пенсії. І не заступник міністра, якому пенсійні виплати індексуються щоразу (!), коли його наступник отримує підвищення в зарплаті.
Я просто представник середнього класу, який розуміє, що чинна архаїчна пенсійна система (у т.ч. солідарної відповідальності тих самих поколінь) – це зручний штампувальний прес голосів на виборах. Я за солідарність поколінь, і своїми пенсійними внесками я плачу теперішнім пенсіонерам.
Однак політики й пальцем не хочуть поворухнути, аби змінити пенсійну систему, скерувати її в бік персональних накопичувальних рахунків, щоб я та мої однолітки (двадцятирічні над цим ще не замислюються) мали не гарантію, а принаймні перспективу пенсії, незалежної від забаганок політиків. Вони, політики, бояться зачіпати прогнилий каркас пенсійної системи, оскільки нинішні пенсіонери не розберуться, що це не зачіпає їхні інтереси, їхні пенсії – і прокатять ініціаторів цієї реформи на виборах.
Тож у жертву приносять саме наше покоління.
Станіслав Голубенко
