Ще зарано давати оцінки президентству Віктора Ющенка. Коли схлинуть емоції, пов’язані з розчаруванням щодо нереалізованих надій, які покладалися на нього у 2004 році, з’явиться можливість інакше поглянути на результати його діяльності. Переконаний, багато з того, що він зробив для формування української державності, ми ще не готові оцінити належним чином. І це тема ще не одного дослідження та статті.
Зрозуміло, передчасно говорити зараз і про можливі варіанти подальшого розвитку України, але перші висновки з президентських виборів 2010 року можна вже робити.
По-перше, і це, може, головне, вибори відбулися, і пройшли вони за демократичною процедурою з незначними порушеннями. Хоча використання адмінресурсу було очевидним з боку обох протиборчих команд, можна стверджувати, що з кожними виборами ми дедалі більше просуваємось в бік європейських стандартів. Наближаємось до європейських цінностей, серед яких одним із ключових є вільне волевиявлення громадян на виборах. Тобто радощі деяких прокремлівських політтехнологів з приводу перемоги Януковича відображає їхнє нерозуміння того очевидного факту, що Україна за участі такого немилого їм Ющенка насправді все більше й більше просувається в прямо протилежний бік, ніж той, у якому рухається Росія.
По-друге, вибори відбулись спокійно значною мірою завдяки змінам до закону “Про вибори Президента України”, прийнятим минулого тижня Верховною Радою і негайно підписаним Президентом Ющенком. Реальний механізм зриву виборів було нівельовано, а всі заяви про те, що ці зміни сприятимуть фальсифікаціям, виявились відверто неправдивими й нещирими. Хоча, зрозуміло, ніхто з тих, хто оббріхував Віктора Ющенка з цього приводу, не вибачиться перед ним...
По-третє, виборча кампанія показала, який шлях пройшла Партія регіонів з точки зору саме проведення виборів – від агресивної масштабної фальсифікації у 2004 році до вміння вигравати за класичними правилами представницької демократії. Маючи відверто слабкого кандидата в президенти, їм удалося грамотно побудувати агітацію за нього, скориставшись послугами не російських, а американських політтехнологів.
Їхній перемозі прислужилася також ідея проведення чотирьох незалежних екзит-полів із залученням не тільки українських, а й шанованих західних компаній, що спеціалізуються на соціологічних дослідженнях. Очевидно, за рішенням телеканалів щодо екзит-полів стояли саме представники ПР. Вони таким чином унеможливили спроби використати дані опитувань для оспорювання результатів підрахунку голосів.
Чи вистачить провідникам та головним спонсорам Партії регіонів розуміння щодо необхідності так само по-європейськи підійти до формування уряду й побудови цивілізованих відносин з опозицією, – ми побачимо дуже скоро. Принаймні недовіра суспільства до їхніх специфічних “регіональних” манер ще залишатиметься досить довго. А саме це буде показником спроможності Партії регіонів стати справді класичною демократичною партією європейського зразка.
По-четверте, українські громадяни, можливо, навіть не усвідомлюючи того, не допустили сповзання України до авторитаризму, причому далеко не “освіченого”. Ми як даність сприймаємо розмаїття суджень експертів, журналістів, політиків на різних телеканалах. Багатьох щиро дратує їхня неконкретність, схильність до скандалів та банального хамства, але ця різноманітність дає змогу берегти свободу слова, яку подекуди так погано цінують, але яка так дорого коштує.
Зрозуміло, що Янукович та більшість впливових членів Партії регіонів не є палкими прихильниками демократії та свободи слова. Але збереження контролю за телекомпаніями різними власниками, їхнє щире небажання концентрації влади в руках однієї особи, залишає передумови для, можливо, хаотичного, але все ж таки демократичного розвитку України.
П’ятим підсумком можна вважати те, що ми підтвердили істину, сформульовану президентом США Авраамом Лінкольном усередині дев’ятнадцятого століття: “Можна деякий час обманювати багатьох, можна тривалий час обманювати декого, але не можна весь час обманювати всіх”.
Останні п’ять років уся країна мало не щодня спостерігала сеанси публічної нечесності Тимошенко. Схоже, суспільство так було звикло до цього, що навіть перестало звертати на це увагу. Поразка Тимошенко стала результатом зокрема й того, що чимало громадян, не підтримуючи Януковича, категорично виступали проти неї.
І останнє. Визначальним чинником сьогоднішньої політичної ситуації є те, що ані Янукович, ані тим більше Тимошенко не мають реальної суспільної підтримки. Багато в чому голосування за кожного з них було результатом категоричного небажання бачити в кріслі Президента України його суперника.
Уже в першому турі значна частина виборців керувалася логікою не „за” а „проти” когось із цих двох головних конкурентів у президентських перегонах. Ми побачили, що реальна підтримка Януковича сягнула лише 23 відсотків від усіх громадян України, які мають право голосу. У Тимошенка ця підтримка наближається до 17 відсотків. Отже, перед Януковичем – переможцем кампанії – стоїть дуже непросте завдання втримати підтримку хоча б цієї частини виборців, не кажучи вже про зростання довіри до нього. Спроби підіграти фобіям та міфам жителів східних і південних регіонів щодо мовних та історичних питань може тимчасово підтримати любов тих виборців до нього, але суттєво зашкодить спробам знайти підтримку в Центральній та Західній Україні. Тим більше що в Партії регіонів мають зрозуміти: спроба “вирішити” мовне питання шляхом перетворення російської мови всупереч Конституції в другу державну, мало що дасть їм у майбутньому.
Бо, по-перше, начебто вирішивши мовне питання, вони зможуть скористатися політичними дивідендами від того лише одноразово.
По-друге, стане очевидним, що у виборців насправді мовна проблема – десь на двадцятому місці за значенням. Куди важливішими для них є проблеми працевлаштування, оплати праці, соціального захисту, екології, боротьби зі злочинністю, корупцією, алкоголізмом, наркоманією тощо.
І по-третє, список “нагальних проблем” їм і надалі намагатимуться нав’язувати з Кремля. Стати повноцінною українською політичною елітою представники Партії регіонів зможуть лише тоді, коли спроможуться повністю переключити інтереси та увагу своїх виборців у Східній та Південній Україні на суто українські питання. Це стосується як мовного питання, так і формування українського бачення історичних подій і постатей. Спроби писати якусь “спільну російську-українську” версію історії об’єктивно лише перешкоджатиме формуванню соборної української держави та української нації. А це змушуватиме представників політичної еліти на Сході й Півдні України постійно озиратися на окрики можновладців з Москви, котрі намагатимуться через голову цієї еліти впливати на їхніх виборців. І стосуватиметься це не лише мовних чи історичних, а й багатьох інших питань, пов’язаних з бізнес-інтересами представників Лівобережної України. При тому що перетворюватися в слухняних васалів московських можновладців вони навряд чи хотітимуть. Як навряд чи хотітимуть і подібної до російської гебістсько-авторитарну систему функціонування держави.
Зрозуміло, представники Партії регіонів перебуватимуть деякий час у стані ейфорії. До того ж правити бал там намагатимуться найбільш одіозні персонажі на кшталт Шуфрича чи Колесніченка, які своїми радикальними заявами робитимуть усе, щоб унеможливити порозуміння між представниками різних берегів Дніпра.
Чи усвідомлюють найбільш впливові представники Партії регіонів свої справжні українські інтереси, пов’язані з формуванням незалежної Української держави, ми ще не знаємо. Очевидно одне – Україна вступає в новий період свого розвитку. З підліткового віку вона вже вийшла. Яке майбутнє чекає її, значною мірою залежить і від сьогоднішніх переможців.
Борис Кушнірук
