Кожен Великдень у Лаврі - це чудо. Бо Лавра - єрусалим землі руської, де в печерах лежать мощі всіх святих Київського неба... Ми чекаємо Пасхи, і вона завжди приходить несподівано. Ми знаємо, що ось зараз згідно з каноном вийде владика і скаже: “Христос воскрес”, але перед тим Успенський собор наповнюється якимось світлом, і є таке реальне відчуття Божої присутності, яке буває тільки саме в таку ніч і в цьому місці.

А поряд розквітають усмішками бабусі, які ще хвилину тому дратували тебе своїми зазираннями до кошиків, і всі хто поряд, по-справжньому здаються тобі рідними, бо для них, як і для тебе, відбувалася найголовніша подія історії людства – Христос Воскрес.

Саме в цей час виходить митрополит Володимир, який виносить свічки з Благодатним Вогнем. Цей Вогонь сходить щороку в Єрусалимі, а потім літаком його привозять до Києва. І скільки я стою в Лаврі на пасхальних всенічних, стільки я і решта прихожан отримують свічечку з єрусалимським Вогнем. Він горить цілу ніч, і може тому шість годин церковної служби проходять як мить. Саме після того, як у твоїх долонях опиняється ця свічка, від довгого стояння перестає нити спина, і хочеться ще і ще вбирати в себе слова пасхального тропаря.

Відео дня

Завжди під кінець служби приходили Президент, прем’єр та мер міста. Я не дуже любила Леоніда Даниловича Кучму, але, зізнаюся, прихожанам було приємно, коли він з’являвся на салії і слухав службу. Президент був зі своїм народом, а свято ставало урочистішим. За кілька років він приходив з різними прем’єрами - то з Пустовойтенком, то з Кінахом, а колись із Віктором Ющенком. Тоді при Ющенкові була вся урядова рать - і Юлія Тимошенко, і Юрій Єхануров - і навіть Петро Порошенко.

Те, що ніхто із влади цього разу не прийшов, парафіяни помітили лише в самому кінці. Не прийшов, то й не прийшов - з ким із президентів не буває. Але пізніше, коли на одному з телеканалів я побачила трансляцію, де Віктор Ющенка стояв з Філаретом і їх називали двома президентами - законним та народним, - мені стало неприємно...

Я пригадую дні помаранчевої революції. Тоді ж відбувся не лише розкол у суспільстві, тоді глибоко страждала паства. Найбільш вдумливі прихожани йшли всупереч волі своїх церковних керівників, втрачали своїх духівників, бо носили помаранчеву символіку й хотіли “голосувати серцем та мізками”. Найкращі з наших священиків втрачали свої приходи (якщо бути точною – втрачали церкви, які будували з камінчика, саме через те, що не втручалися в президентську кампанію і залишали право волевиявлення особистою справою своїх парафіян). Але вже через півтора року ми “не сподобились” присутності Президента та спільної з ним молитви. Замість миру з нашою Церквою та здатністю впливати на неї Віктор Андрійович вирішив її ігнорувати.

Ми обійдемося. Свято все одно залишається святом... Але через такі моменти добре розумієш: національна ідея лише порох у порівнянні з Благодаттю.

Лана Самохвалова