Уперше чорна кішка пробігла між столицею і Донбасом у 1973 році, коли перший секретар Компартії України Щербицький зняв з роботи керівника Ворошиловградського обкому КПУ Шевченка «за нецільове використання бюджетних коштів», а фактично за те, що ворошиловградська «Зоря» обійшла київське «Динамо» й стала чемпіоном СРСР з футболу.
…Мій тесть, як кожен нормальний чоловік, був не проти випити. А коли випивав і доходив до кондиції, то, як кожен нормальний українець, любив заспівати.
Мав непоганий слух і голос, пісень знав багато. Було затягне пісню про шахтарочку, може, хто її пам’ятає:
Я шахтарочка молода,
Звуть мене Маруся,
В мене чорних брів нема,
А я й не журюся.
Це був літературний текст (слова поета Воскрекасенка), а далі тесть переходив на народний рімейк цієї пісні:
Я на шахті працювала,
Вагонетки перла,
Коли б в мене не коса,
З голоду б померла…
Я на шахті працював,
Звуть мене Оникій,
В мене чорних брів нема,
Зате ніс великий…
Я на шахті працювала,
Звуть мене Параска,
Коли в тебе ніс великий,
То приходь будь ласка…
Правда життя полягає в тому, що тесть не цурався лайливої лексики, і я змушений у цитуванні цього пісенного тексту вдатися до деяких евфемізмів, хто захоче – здогадається.
Тесть працював наприкінці 40-х років на відбудові шахт Донбасу, і навіть був нагороджений за це медаллю. Потім пішов, як годиться, до армії, ще потім – у міліціонери, де дослужився аж до лейтенанта. Відзнаки за охорону громадського порядку лежали в нього в коробці з-під цукерок разом з бронзовою медаллю на золотаво-чорній колодці «За Донбас». І хоча з шахтарським краєм тестя пов’язували лише кілька років його життя (сам був родом з Черкащини), він завжди особливо цікавився новинами з тих місць, а його серце футбольного вболівальника було поділене навпіл між «відомчим» київським «Динамо» і луганською «Зорею».
Він любив розказувати, як, бувало, після міліцейського чергування на Виставці передового досвіду в місцевому ресторані «Прага» пив гостродефіцитне тоді чехословацьке пиво з футболістами-динамівцями, які полюбляли заїжджати в це не дуже людне місце. Також у нього було чимало фотографій з заслуженими шахтарями, яких іноді звозили на «Випердос» (так називали в народі цю виставку) представляти розквіт України Радянської.
– Уявляєш, от чорти, – розповідав він захоплено, – я їм кажу, ходімо пивка Пльзенського вип’ємо, а вони кажуть, ні , тільки водку будемо.
Та лише одного разу він розказав, як і чому потрапив зі свого села на Черкащині в Донбас.
У 47-му році на Україну посунув голод. Учорашні переможці фашизму, воїни-орденоносці, які розтинали «сталінськими ударами» всю Європу, виявилися безправною робсилою в колгоспах-резерваціях. Там знову було щось негаразд з державною політикою хлібоздачі, але водночас треба було піднімати й зруйновану промисловість.
Тестя, якому на той час ледве сповнилося шістнадцять, сільський комсомол «оформив» за рознарядкою до ФЗО (ПТУ) якоїсь із шахт Ворошиловградщини. Партія сказала – треба, комсомол відповів – єсть, таким був «демократичний централізм» тих днів.
А за кілька місяців хлопець утік з училища, казав, що просто не витримав там нових порядків, коли в гуртожитку між учнями йшов поділ на «місцевих» і «кугутів», як називали тоді сільських мешканців.
Покарання за втечу з трудового фронту не забарилося, і недовченого шахтаря арештували прямо вдома, відправили етапом аж до Києва.
– Возом їхали два дні, – згадував тесть, – і привезли мене та ще двох якихось дядьків до Лук’янівської тюрми, до «діда Лук’яна». Так я вперше побачив Київ. Почалися допити, та мені особливо й зізнаватися не було в чому: виходить, що втік, порушив якийсь закон. А далі мені було сказано: не хочеш учитися, поїдеш відбудовувати шахти, нічого в нас хліб казенний їсти.
Державний механізм діяв безвідмовно, і тесть років зо три ударно відпрацював у «Свердловськантрациті».
– На новому місці порядки були взагалі вовчі, – згадував він. – Але я вже був навчений, умів постояти за себе, умів і розмовляти з блатними, які тут теж працювали, відбували свої строки.
Але одного разу й він не вберігся. Повертався на шахту після відпустки, з чималою валізою, набитою домашніми гостинцями, салом, пиріжками. Його підстерегли десь поблизу вокзалу, відлупцювали, і до гуртожитку він дістався вже без валізи, з роз’юшеним обличчям…
Той гарт залишився в нього назавжди: у вигляді синьої наколки-терикону на плечі, зробленої за допомогою канцелярського тушу та двох голок, щільно обмотаних ниткою, у схильності до крутого слівця й загалом у всьому його норовливому, вільнодумному характері, що коштувало йому, до речі, просування по службі .
– На шахті мені ніхто рота не закриє, – жартома відказував він тещі словами корнійчуківського героя, коли та щось виговорювала йому.
Якось я подарував йому книжку віршів Володимира Сосюри, уродженця Луганщини, і він не раз перечитував його знамениту «Третю Роту», рядки, пронизані сентиментальними спогадами:
Третя Рота... Дiнець i копальнi,
Дим заводу над синню рiки...
Як салюти, гудуть привiтальнi
Над вiками Донбасу гудки.
Але співати любив оті самі частівки з сумнівною лексикою. Вони з’явилися в народі десь у 50–60-і роки як своєрідний відгук на офіціозне славословлення шахтарської праці, що набувало всесоюзного розмаху: від запровадження орденів «Шахтарської слави» до появи на прилавках продуктових магазинів дешевої вареної ковбаси «Шахтарська».
На концертних підмостках неозорого Союзу залунав Юрій Богатиков (уродженець Єнакієвого, земляк новообраного президента України). У 1983 році йому було присвоєно звання Народного артиста Радянського Союзу, як кажуть, лише третьому естраднику після Утьосова й Шульженко.
Але в самій Україні були свої рахунки – партійний клан Дніпропетровська постійно намагався відсунути донбасівців від столичного керма. Москва, у свою чергу, намагалася роздавати посади більш-менш паритетно. У 1972 році, після фіаско Петра Шелеста, першим секретарем Компартії України став дніпропетровець Володимир Щербицький, а керівником уряду України призначили Олександра Ляшка, вихідця з Луганщини.
А наступного року між цими кланами пробігла чорна кішка. Щербицький зняв з роботи керівника Ворошиловградського обкому КПУ Шевченка «за нецільове використання бюджетних коштів», але, як казали, фактично за те, що ворошиловградська «Зоря» обійшла київське «Динамо» й стала чемпіоном СРСР з футболу. Провінції цього не пробачалося.
Ще за кілька років Щербицький «розібрався» з першим секретарем уже Донецького обкому КПУ Дегтярьовим, який був справжнім хазяїном області й палким прихильником футбольного «Шахтаря». Кажуть, саме при ньому «Шахтар» отримав не лише свої помаранчево-чорні кольори, а й, що суттєвіше, – тренувальну базу й солідні шахтні надбавки для гравців.
Київське «Динамо» почало висмикувати гравців з «Зорі» й «Шахтаря», але донбасівський кагал у столиці приростав не лише їхніми прізвищами. Анатолій Солов’яненко, Леонід Биков, Йосип Кобзон – це лише перший офіційно визнаний ряд. А ще ж була знаменита когорта дисидентів – уродженців Донбасу: Микола Руденко, Іван Світличний, Василь Стус…
Але, як на мене, столичний Київ найбільше зобов’язаний Донбасу з 1986 року, коли тисячі шахтарів були кинуті на ліквідацію Чорнобильської катастрофи й працювали в штольнях під самісіньким зруйнованим реактором, ціною власного здоров’я і життя рятували країну від техногенної аварії небаченого масштабу.
Варто згадати, що в часи перебудови саме шахтарі Донбасу піднесли нові синьо-жовті прапори над своїми мітингами й проводили робітничі страйки, у тому числі й під гаслами суверенітету та незалежності України.
Хіба ж їхня провина, що ці гасла були зраджені тими, хто в столиці почав епоху Великої Прихватизації, почав платити за тонни вугілля шахтарськими життями?
Олег Савицький
