Є безліч визначень поняття «екстремізм», найчіткіше з яких – це схильність до вирішення складних проблем шляхом радикально простих крайнощів. Культурний екстремізм – це визнання всього іншого «чужим», «шкідливим» і його огульне викорінення. Економічний екстремізм – це «все відняти і поділити». Соціальний екстремізм – «урізати в правах», «загнати в гетто». Релігійний екстремізм – розділити мир світ «вірних» і «невірних» і відмовити останнім в праві на власну віру. Генетичний екстремізм – «біологічне регулювання» всіх небезпечних, небажаних і побічних. Політичний екстремізм – це політичне схвалення і обгрунтування будь-якого з зазначених экстремізмів, а також практична реалізація подібних ідей шляхом дискримінації, насильства і психологічного пресингу незгодних. Усе це вже колись було, десь існує і всім добре відомо з історії і політичної географії.
Якщо ми в складній ситуації, то часто у багатьох виникає питання: а чи не можна трохи переступити через Закон (щоб потім вже ніколи його не переступати), обійти обтяжливі правила (щоб потім боротися за їх неухильне дотримання іншими), порушити одну із Заповідей (щоб потім розкаятися і стати прикладом слухняності), пожертвувати, врешті-решт, інтересами меншості заради більшості (востаннє, зрозуміло). Усе це знайоме кожному з нас з повсякденного життя. Таке екстремальне мислення є моральним підґрунтям для появи екстремістських настроїв, а настрої, у свою чергу, можуть стати основою культурного, соціального, економічного й інших історично знайомих екстремізмів.
При цьому, екстремальність – природне явище. У нормальних умовах вона властива протестним групам, насамперед молоді. Якщо працює система виховання і освіти, існують можливості самореалізації в рамках офіційних суспільних інституцій, а також неминучі санкції за свавільну поведінку – деструктивний потенціал трансформується в інновації, творчі ідеї та корисну активність. Коли б не кооперативний рух в СРСР, то більшість нинішніх пострадянських бізнесменів фігурували б не в рейтингах «Форбс», а в зведеннях “ОБХСС”. А коли б не перебудова і «демократичні перетворення», то багато лібералів, рыночники і молоді реформатори поповнили б ряди дисидентів і емігрантів.
Перетворенню природної екстремальності на екстремістські настрої і деструктивні прояви сприяють політики, які заграють з радикальними гаслами і використовують некоректні політтехнологи. Найбільша небезпека політичного екстремізму полягає в його практичній простоті та поблажливій недооцінці чинників, які йому сприяють.
Політичному екстремізму не потрібна химерна ідеологія і хитромудра програма. Для того, щоб він став реальністю – потрібно зовсім трохи. Потрібно щоб якийсь політик прийшов і сказав: «Я знаю, в чому ваша проблема. Все дуже просто. Ми - ідеальні від народження люди, наділені найсприятливішими передумовами для щасливого життя. Але нашому щастю заважають підступні вороги. Знищимо ворога – заживемо мов у казці! Одразу. Без додаткових зусиль. Чим швидші й радикальнішй заходи – тим гарантованіший результат!». І оголошується «ворог».
Політичному екстремізму не потрібна масова активність і широка підтримка. «М`ясорубку» терору завжди запускає і розкручує меншість. Не випадково будь-які тоталітарні проекти мають властивість зароджуватися в невеликих гуртках, позапарламентських партіях та іншому «напівпідпіллі».
Радикальна меншість, що атакує небезпечного «ворога», завжди сильніша за будь-яку більшість, зайняту рутиною. З «ворогом», поставленим поза законом, поза правом на співчуття, захист і презумпцію невинності, а також з будь-яким представником «ворожого виду» і будь-якими співчутливцями - можна робити все що заманеться. Так блокуються всі, хто міг би критично оцінювати ситуацію або як мінімум, співчувати. Екстремістськи активна маргінальна меншість запросто починає диктувати свою волю більшості.
Політичному екстремізму не потрібні вагомі приводи й аргументи. Все починається з малого. Баал Шем-Тов любив розповідати притчу про краплю меду, через яку спалахнула велика війна. Емір Кустуриця у фільмі «Життя як диво» показує, як за лічені дні серби і боснійці перетворюються на запеклих ворогів. «Манежна Площа» почалася з бійки футбольних фанатів. Історія України теж знала чимало таких прикладів.
Якщо є політичний лідер, який заявляє, що всю відповідальність за «крайнощі» він бере особисто на себе, і якщо кожному охочому поквитатися надається можливість зробити це анонімно, тобто не пояснюючи свої мотиви, не називаючи імені, а ще краще в уніформі, в масці, у складі «надзвичайної» організації – максимальний розмах і інтенсивність «заходів» гарантовані.
Якими б тупими не здавалися нормальній людині ідеї а-ля «підпал Рейхстагу» - в їх шокуючому ідіотизмі полягає їх ефективність. Далі вже залишається тільки осідлати хвилю.
Чи є екстремізм реальною загрозою для України? На жаль, є. Як показують дослідження, проведені «Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС)» спільно з «Інститутом прав людини, протидії ксенофобії і екстремізму (ІПЛЕКС)»: близько 10% людей в Україні схвалюють насильство над представниками окремих рас і національностей; близько 17% опитаних мають екстремістські орієнтації. Найбільш насторожує те, що экстремістьки налаштовані людей представляють переважно не молодшу вікову групу (як у більшості країн), а середню – у віці від 30 до 40 років. Крім того, за рівнем освіти екстремістськи налаштовані люди належать не до малоосвіченої частини суспільства, а до середньоосвіченої, тобто ми маємо справу із сформованими особами і сформованими поглядами. За таких соціологічних обставин обговорювати «без піни у рота» питання національної розбудови, історії, мовної, етно-національної та міграційної політики ой як непросто.
Є ще один важливий момент - окремі дії, які є формами екстремізму (розпалення ворожнечі, тероризм, образи на ґрунті ненависті) у нас переслідуються законом, але сам екстремізм - відсутній як юридична реальність. Навіть якщо хтось вчинить якусь незаконну дію і заявить, що зробив це як екстреміст – його покарають, але за іншою статтею. Згадка про екстремізм є в законі про основи національної безпеки, але в ньому навіть не пояснюється зміст цього явища. Мені здається що правознавці, соціологи й політики повинні наново осмислити це явище і вирішити – чи є юридичне явище «екстремізм» в Україні, чи його немає? І що розуміти під цим явищем?...
Очевидне одне, «мало знати і міцно спати» - поки мільйони людей в Україні соціально і економічно необлаштовані, при цьому кожен другий вміє розбирати автомат Калашникова, а кожен третій виріс на історіях про революціонерів, партизанів і націонал-визволителів – не вийде!...
Олександр Фельдман, народний депутат України, засновник «Інституту прав людини, протидії ксенофобії і екстремізму (ІПЛЕКС)»
