Класичне політологічне визначення опозиційного уряду – «утворення, що складається з депутатів, які мають протистояти своїм "візаві" – міністрам від парламентської більшості і в перспективі, за результатами можливої перемоги на виборах, посідають їхні місця».
Від політологічного визначення перейдемо до юридичного. Регламент парламенту, а це закон України, містить статтю 72, яка й називається – «Опозиційний уряд». Цією статтею передбачено можливість його створення, право на запити до уряду, моніторинг, контроль бюджету, розробку альтернативних законопроектів.
Останнє положення – принципове. Опозиційний уряд, як вважають і політологи, і юристи, повинен, опонуючи владі, не просто виголошувати голосні заяви. З цим, як правило, проблем немає. Опозиційний уряд повинен готувати законопроекти, альтернативні до урядових. Чому? Саме за цими законопроектами, а не набором влучних афоризмів чи гасел, як мінімум політологи, як максимум суспільство, можуть робити висновки, що пропонує опозиція.
В Україні є досвід опозиційних урядів. Його створювала Партія регіонів у 2007-му, а Блок Тимошенко – у 2010-му. Власне, такого опозиційного уряду не існувало якраз 2004 року. Віктор Ющенко виграв вибори з набором неконкретних гасел «10 кроків назустріч людям». З цього тексту жодним чином не було зрозуміло, як він збирається зробити те, що пропонує.
Опозиційний уряд Партії регіонів, звичайно, також робив політичні заяви. Але він пропонував і проекти законів, альтернативні до тодішньої влади. 18 грудня 2008 року він затвердив пакет із 12 антикризових законопроектів, який пізніше передали в парламент. Наприклад, запровадження інвестиційно-інноваційного податкового кредиту, надання лізинговим компаніям можливості створювати страхові резерви в порядку, передбаченому для небанківських фінансових установ, уточнення норм щодо застосування податкових векселів при імпорті товарів на митну території України та ін. Як бачимо, усі вони стосуються більш ніж конкретних економічних питань.
Перейдемо до нинішнього опозиційного уряду. До речі, скільки їх?
Скільки опозицій – стільки й урядів. 10 лютого 2010 року його створення анонсував Арсеній Яценюк. Потім ініціативу виявила пані Тимошенко.
6 вересня 2011 року лідер парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов сказав, що «за останній рік опозиційний уряд, який сформували фракції БЮТ і НУ-НС, не запропонував жодного істотного законопроекту».
Це правда. Цього травня не БЮТ, а Яценюк вніс до парламенту альтернативний урядовому проект змін до Податкового кодексу в частині спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва. Зміни до ЧАСТИНИ Податкового кодексу – добре, хоч щось. Але це – не альтернативний ЦІЛІСНИЙ Податковий кодекс, читаючи який можна зрозуміти, як думає опозиція наповнити ВЕСЬ бюджет і не «обідрати» ВСІХ платників податків. А де ЦІЛІСНІ проекти Житлового та Трудового кодексів – хоч від якоїсь опозиції, чи від Яценюка, чи від Тимошенко?
Сергій Соболєв, який номінально трудиться прем’єром опозиційного уряду, вміє організувати роботу над ЦІЛІСНИМИ законопроектами?
Він дуже насмішив, Сергій Соболєв. 19 травня 2011 року заявив, що рекомендує підтримати пакет законопроектів «Народна реформа». Його розробили під керівництвом Наталії Королевської.
А насмішив ось чому. Пані Королевська навіть не є членом опозиційного уряду. Список «опозиційних урядовців» опублікували 17 березня 2010 року – спробуйте там її знайти. Попри показну лояльність до пані Тимошенко, пані Королевська має свій проект – рух «Вперед». Пані Королівська зі зрозумілих причин ніколи не називала «Вперед» організацією під патронатом БЮТ.
У Соболєва не вистачає бажання організувати роботу так, щоб опозиційний уряд САМОСТІЙНО розробляв законопроекти? Уміння? Грошей, адже експертам треба платити?
Олесь Доній, якого Юрій Луценко запропонував на посаду віце-прем`єра з гуманітарних питань опозиційного уряду, 3 квітня 2010 року говорив саме про гроші: «Не думаю, що в опозиційному уряді один міністр економіки чи міністр фінансів можуть формувати повністю альтернативну програму. Бо для цього потрібна співпраця з аналітичними центрами».
Усе правильно. Судячи зі смутку, який до сьогодні панує на обличчі Донія, грошей на співпрацю з аналітичними центрами він все ще чекає.
Наведу декілька оцінок діяльності опозиційного уряду Сергія Соболєва. Від кандидатів у опозиційні урядовці та від членів опозиційного уряду, колишніх і нинішніх.
Анатолій Гриценко, міністр оборони при Вікторі Ющенку: «Об’єднану опозицію утворили так само, як і коаліцію – «тушками». Опозиційний уряд – це карикатурне шоу, де мало моралі й відповідальності, багато популізму, піару й навіть істерики».
Сергій Власенко, депутат від БЮТ і адвокат пані Тимошенко: «Має бути переформатована робота опозиційного уряду. У нинішньому вигляді опозиційний уряд неефективний, нагадує тіньовий уряд, створений Юлією Володимирівною в 1997 році, тобто не несе нічого нового».
Володимир Стретович, колишній віце-прем’єр цього уряду: «Я про рішення виключити мене і ще двох депутатів дізнався з Інтернету. Офіційно мене не повідомляли».
Чудові оцінки колегам по спільній боротьбі. Ні Гриценко, ні Власенко, ні Стретович від цих своїх слів ніколи не відмовлялися. Підсумовуючи оцінки тих, хто каже, що вони опозиція, можна зробити висновок: опозиційний уряд – це утворене «тушками» карикатурне шоу популізму, піару та істерики, неефективне, із якого виключають по Інтернету?
Облишу іронію, перейду до висновків. Вони такими були як влада, вони такими залишилися і як опозиція. Тоді, у владі, перманентний конфлікт пана Ющенка та пані Тимошенко... А тепер – конфлікт панів Гриценка, Власенка, Стретовича та Соболєва. Вони й залишаться такими, це назавжди.
І найголовніше. Ні Арсеній Яценюк, колишній спікер Верховної Ради України, ні Юлія Тимошенко як прем’єр-міністр, із підлеглими на зразок Сергія Соболева не спромоглися, будучи при владі, розробити, ухвалити й показати, як діють закони, ними запропоновані. Їм напевно було відомо, що Україні потрібні, приміром, нові Трудовий, Житловий, Податковий кодекси? Знали, мовчали, не діяли. Чому? На це питання вони або мовчать, або дають відповіді для ідіотів, на зразок «для чого мені холодильник, якщо я не курю».
Вони хочуть, щоб про цей період їхньої біографії забули. А ви хочете, щоб хтось тепер серйозно сприймав їхні «новації»?
В’ячеслав Піховшек
