Думка
В Україні державна влада майже відсутня, але ми, українці, чомусь щиро сподіваємося, що ті, кого ми “обираємо” на “виборах”, зроблять для нашої держави якесь благо. Але що вони можуть зробити? Хто? Подивіться на ті спики... Ділки, урки, підлабузники та безликі кнопкодави...
Люблю я Київ, люблю і Україну, в якій народився, живу, житиму і, мабуть, помру. І ось колись, у найвищому пориві своїх почуттів до неї, я зрозумів одну цікаву штуку. Вона мені чимось схожа на італійський Рим. Чому? Відповідаю: у Римі існує одна держава – Ватикан. Така собі невеличка країна в серці вічного міста, столиці не менш вічної країни. А ось чому мені Рим Україну нагадав, так це тому, що в нас теж є подібна формація. Держава в державі, яка живе своїм життям; там люди ходять на роботу, живуть, закохуються, народжують дітей, воюють... І держава ця невелика міститься теж у серці столиці нашої вічної країни. Держава на ім’я "Банкова – Грушевського".
Невже міністри, депутати, Президент ніколи не думали про те, що вони не керують у державі? Насправді – вони самі по собі, а ми, народ, самі по собі. Вони лише сидять у великих сталінських монстроподібних будинках, пишуть на папірцях слова “закон”, “указ”, “постанова”, і т.д., не помічаючи, що насправді вони геть віддалилися від реальності. Вони – поза державою.
Правий був Махно: Україна – анархічна держава, і анархія – єдиний спосіб утримати цю державу.
Чому? Ми є дуже специфічною нацією зі своїм, дуже навіть специфічним менталітетом. Ми звикли все робити самі, своїми силами і добиватися результату самі. Хоча ми хочемо, щоб у держави був лідер, сильний лідер, у дечому, можливо, авторитарний, але... Цей лідер не повинен зачіпати інтереси народу, він повинен бути прикладом, справді мудрою людиною, на яку народ має рівнятися. А розум і мудрість – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Анархізм – це не повний, як то кажуть “безпредєл”, зовсім ні. Якраз “безпредєл” – це ті умови, у яких ми зараз живемо. І якось же виживаємо. Уявлення про те, що “анархія = повний хаос”, – це негативний стереотип, який сформувався під час справді хаотичних подій початку ХХ століття.
Ми чомусь досі не розуміємо, що саме МИ, а не ті, відірвані від реального життя, людці у дорогих машинах, правимо бал в Україні. А вони просто заробляють гроші одним із способів, яких так багато в нашій державі. Хтось натискає кнопки в парламенті, хтось бере хабарі, хтось підписує нормативні документи... Ми ж творимо себе, своє життя, свою державу самі, без допомоги й участі тих, хто вважають себе батьками нації.
Ми повинні зрозуміти, що настав час перейти на вищий щабель, усвідомити, що наша доля – тільки в наших руках.
Свобода – це насамперед відповідальність, яка в разі відсутності державної влади як такої покладена абсолютно на всіх без винятку. І цю відповідальність потрібно відчути. Але відсутність влади – не є відсутність контролю. Перш за все, контролю громадянина за самим собою. Коли він здатен розуміти, що саме на нього покладено величезний тягар відповідальності перед державою і перед нацією – це є якраз та сама державна мудрість, якойї нам так бракує.
В Україні державна влада майже відсутня, але ми, українці, чомусь щиро сподіваємося, що ті, кого ми “обираємо” на “виборах”, зроблять для нашої держави якесь благо. Але що вони можуть зробити? Хто? Подивіться на ті партійні списки... Ділки, урки, підлабузники та безликі кнопкодави...
І як ми можемо очікувати, що ці люди змінять себе, поставлять інтереси нації вище від своїх особистих і працюватимуть виключно на державу? Один з президентів Франції – Жорж Помпіду – казав, що державний діяч – це та людина, яка ставить інтерес держави над власними, політик же – навпаки. У політика власний інтерес завжди на першому місці, державний – на другому. Так ось в Україні немає ні державних діячів, які б ставили інтереси держави вище від власних, ні політиків, які б інтереси держави перенесли бодай на другий план.
Вадим Крамар, м. Київ
