Двадцять років незалежного розвитку України довели, що будь-яка партія влади в нашій країні стає неефективною в найкоротші терміни. Чи є вихід із цієї ситуації, чи ми приречені жити в умовах партійного калейдоскопа.
Один із політичних златоустів справедливо відзначив «Яку партію не будуй у колишньому Союзі – все одно КПРС виходить». Україна, як і багато колишніх радянських республік, не ризикнула проводити люстрацію на зорі незалежності, одержавши у результаті химерну суміш країни надбудови, що формально відстоює незалежність, на комуністично-комсомольському фундаменті. Вбита 20 років тому КПРС заразила вірусом самознищення всі партії влади в нашій країні, незалежно від того, в який ідеологічний одяг вони вважали за краще виряджатися.
Цікаво відзначити, що партії влади почали набирати силу після юридичного оформлення значних повноважень глави держави. За Леоніда Кравчука можна говорити про існування перехідної номенклатури, що об'єдналася навколо колишнього головного ідеолога республіканського відділення КПРС. Багато вчорашніх партійних функціонерів були готові служити вірою й правдою за можливість залишатися в затишних кабінетах із «десятками» і «сотками» з персональним автомобілем на додаток. Зате Леоніду Кучмі пощастило більше. Під час його першої каденції народні демократи намагалися стати килимком біля президентського ложа доти, поки їх лідера Валерія Пустовойтенка не відставили за непотрібністю з поста прем'єра. Між тим другий вірний Віктор Медведчук на посту глави адміністрації президента вів ар'єргардні бої з опозицією, використовуючи інформаційний ресурс і партію СДПУ (о), яку очолював.
Назвати «Нашу Україну» партією влади, чесно кажучи, язик не повертається, хоча кадрова революція на місцях після обрання главою держави Віктора Ющенка і була здійснена за принципом політичної доцільності. Критерій ротації був простий - відданість ідеалам Майдану. У міру публічної девальвації згаданих ідеалів і внаслідок набуття чинності положень політичної реформи здатність «нашоукраїнців» і їх союзників управляти країною впала. Лише трохи більш ефективною виявилася «Батьківщина», згуртована залізною волею до влади Юлії Тимошенко. Але популізм, що захльостує, укупі з нездатністю лідера делегувати хоч би другорядні сфери відповідальності своїм заступникам викинули біло-сердечників в опозицію.
Партія регіонів згаданим вірусом самознищення була заражена з моменту свого створення. Гіпертрофована роль земляцтв і господарські замашки спонсорів цього політичного проекту під корінь знищують потенціал формально найбільш масової політичної сили в країні. Тактика й стратегія слона в посудній лавці не сприяють зростанню популярності, а навики окупаційної адміністрації свідчать, що політична сила не здатна адекватно реагувати на виклики часу. Певно, вже на найближчих парламентських виборах відбудеться дистанціювання глави держави від партії, лідером якої він був упродовж років. Правда, це не означає, що місце партії влади буде вакантним, скоріше, змінюються правила заняття позицій у владі. Зокрема, ідеологічні умовності й навіть наявність партійного квитка будуть відкинуті за непотрібністю, їм на зміну прийдуть родинні зв'язки укупі з правильним походженням.
Відсутність впливових ідеологічних сил і значні президентські повноваження роблять українські партії влади приреченими на швидке в'янення з подальшим гниттям. Нездатність створити ефективну систему управління в країні можна назвати справжнім прокляттям Печерських пагорбів. Спроби створення нової партії влади за старими лекалами – шлях у безвихідь. Економічна ситуація в країні волає до створення партії державних діячів, здатних думати про інтереси України, а не власні електоральні перспективи. Їх завдання – здійснити необхідні перетворення і відійти убік. У багатьох сусідніх країнах так і відбулося ще на початку 90-х, але Україна свій шанс втратила.
Це означає, що сьогоднішні перетворення будуть ще болючішими, але без їх проведення не обійтися. Звичайно, якщо ми серйозно говоримо про прагнення наблизитися до європейських стандартів політики, а не імітуємо бурхливу діяльність із цього питання. Розраховувати зняти з країни прокляття Печерських пагорбів із політичною вигодою для себе однозначно не варто.
Євген Магда
