«BMX. Повість про велосипед без сідла» – виявилася, на щастя, геть аполітичною.Цікаво, з чим пов’язано те, що в українській прозі саме за останній рік з копійками додалося кілька творів із рефлексією Майдану 2004 року? Може, пройшов якийсь критичний термін для «перетравлення» події пам’яттю, інтелектом та інтуїцією? Чи чергові загострення в житті країни змушують повертатися до тих днів? Так чи інакше, до, наприклад, «Записок…» Ліни Костенко та «Щоденника моєї секретарки» Братів Капранових тепер сміливо можна додати книжку «ВМХ: повість про велосипед без сідла». І – сюрприз! –написав її не хто-небудь, а Сергій Герман, журналіст, дипломат і чоловік Анни Герман, котра нещодавно теж видала свою книжку.
«Велосипед без сідла», власне, ближчий до Капранових, ніж до Костенко, і це абсолютно доречно. Головний герой повісті так само опиняється в життєвій порожнечі (хоча його криза вже належить радше не до середнього, а до старшого віку) на тлі революційних подій та шукає виходу з неї не в нескінченних рефлексіях, а принаймні в спробах дій. Підвищена рефлективність ні книжці, ні персонажу не пасувала б.
Цей персонаж має незвичне прізвище – Рен. Він – ділова, дуже зайнята людина, сильна, закрита й егоїстична. Перша його сім’я розпалась. А в новій родині відбулася трагедія – їхній з дружиною Вандою син, любитель міського екстремального спорту, загинув під колесами автомобіля на своєму велосипеді ВМХ (специфічний велосипед із дуже низьким сидінням; саме від нього походить назва книжки, але про це трохи далі). Потім його залишає дружина.
Рен рятується в постійній роботі: він уже багато років допомагає другові дитинства вести якийсь крутий непрозорий бізнес на межі політики та суто ділової сфери – знов паралель із романом Капранових, а точніше знак часу. Аж ось починається революція. Їхня корпорація опиняється серед тих бізнесових кіл, які вирішили підтримати опозицію, організаційно й фінансово допомогти протестам у надії на наближення до державної годівнички при новій владі. Сам Рен аполітичний, в нього явно не викликає симпатію ні влада, ні опозиція, а останні явно ще й дратують тим, як сліпо вірять у них деякі прихильники. Тим не менш, він спокійно бере участь у фінансуванні революційних сил і заходів.
Тут можна було б очікувати політичного памфлету. Про наївність і непоміркованість протестувальницьких мас. Про їхню купленість. Про підлість чи убогість вождів. Словом, увесь стандартний «антипомаранчевий» набір, суміш правди і пропагандистських стереотипів. Слава Богу, в книжці Сергія Германа такого немає. Тобто іронічних пасажів на адресу революції, її активістів і проводирів вистачає, але вони, по-перше, не злі, а по-друге, зовсім позбавлені політичного, а тим більш агітаційного підтексту. Революція показана очима відстороненого спостерігача.
Тим часом, внутрішнє спустошення набирає характеру серйозної загрози. Ренові стає дедалі важче шукати способи відновлення мотивації для продовження боротьби. Цього не може не помітити його роботодавець, але водночас і друг – Чаплінський. Власне, у спробі зобразити українського олігарха не гротескно, а у всій складності хитросплетінь нерідко неймовірних суперечностей людської натури – одна з особливостей тексту С.Германа, яка вирізняє його з-поміж інших прозових творів на цю тему. Раптом виявляється, що гроші, влада, високі посади – не всесильні, не всюдисущі. Виявляється, що справжня чоловіча дружба ще існує, і герої книжки доводять це. Розуміючи, що допомогти товаришеві можна лише через спробу бодай на кілька днів повернути йому світ, в якому панують не розрахунок і гонитва за зиском, а щирість, жертовність, відкритість сердець, він пропонує Ренові згадати їх альпіністську молодість.
Підкорення Маттерхорна – один з найсильніших моментів книжки. Попри всі труднощі, друзям вдається щасливо піднятись і вернутись. Вони переживають надзвичайне емоційне піднесення, пожвавлення, а повернувшись до Києва, переживають нову хвилю спустошення й апатії. І тут Рен розуміє, що з ним відбулося те саме, що й з українськими революціонерами. На цей час більшість уже саме встигла розчаруватись у вчорашніх лідерах та в своїх романтичних поривах.
Свідомо чи ні, автор підводить читача до думки про винятковість і цінність «помаранчевої пригоди». Вона – попри неминучість подальшої депресії – дала багатьом людям такий ковток повітря, заряд радості, солідарності, який затяті альпіністи отримують на своїх сходженнях. І чи можна їх за це засуджувати?
За великим рахунком, маємо тут чи не перший досвід олітературення вже постреволюційної ситуації 2005-го й подальших років. І то знову-таки в суто людському, екзистенційному, а не політичному вимірі. Взагалі, швидкий «відплив» політичної конкретики з образу Майдану – велике благо для української культури, яка не піддалася на спокусу ані барабанної героїчної пропаганди, ані вбогого «реваншизму». Саме це дозволяє Герману, пишучи про ті події, навіть не згадувати прізвищ Ющенка, Тимошенко чи Януковича.
Та, само собою, світ не сходиться клином на Майдані. «ВМХ: повість про велосипед без сідла» - це твір, присвячений одному з трагічних конфліктів сучасної людини, конфлікту між депресивною буденністю та романтичним «здичавінням». Між прагматизмом і поривом. Між «діловою» та «життєлюбною» культурою. Обидві крайності нищівні, а знайти баланс – украй тяжке завдання. А велосипед «без сідла», виходить, є амбівалентним символом. Він нагадує й рутинне виснаження в щоденній біганині, коли ні на мить не можна спинитися (бо ж нема сідла), і пригодницький «зрив», у якому теж не передбачаються зупинки.
Повість також вельми переконливо й ефектно зображує похмурість атмосфери вікової, сімейної кризи, глибоку нестачу взаєморозуміння між різними людьми, що близькими, що далекими. Саме в настроях, психологічних ходах, картинах і краєвидах письмо Сергія Германа найбільш вдале, своєрідне і цікаве. Гори вдаються йому одночасно гарними, притягальними, жаскими й безжальними. А, припустімо, Львів – рідним, відчуженим, розмаїтим, замкнутим, задушним, смішним, прекрасним. Менш майстерні діалоги героїв, коментарі ж часом дивують поясненнями елементарних речей на кшталт виразу «кінець історії». Втім, може, видавці – «Піраміда» - хочуть замахнутися на справді широку читацьку публіку? Тоді це тільки плюс.
Так чи інакше, «Повість про велосипед без сідла» - цікавий і досить несподіваний літературний факт, що виглядає на подію щонайменш у контексті поточного моменту українського літпроцесу.
Олег Коцарєв
