Чи стане парламентська виборча кампанія протистоянням двох команд, двох бачень розвитку країни? Адже командність – не наш коник, ясна річ. Чи вірить сьогодні український виборець у те, що Партія регіонів – це як і раніше команда однодумців? Чи вірить виборець у те, що об'єднана опозиція – це вже дійсно команда? Попередні соціологічні опитування прогнозують рекордно низьку явку виборців на дільниці, і, виходячи з цього, головною інтригою виборів буде не те, на чиїй стороні опиниться більше голосів виборців, а те, чий виборець все-таки прийде голосувати. І це найсумніший вирок обом командам.
Слабке місце більшості провладних партій – у неможливості бути однією командою довго. Слабка сторона більшості молодих політичних проектів - нездатність пред'явити команду як таку, а їх стратегічна помилка – робити ставку виключно на партійного лідера. Це дійсно спрацювало на президентських виборах, але вже не пройшло на місцевих і навряд чи спрацює на парламентських. Вчасно зрозумів це лідер «Сильної України» Сергій Тігіпко, якому в 2010 році не вдалося трансформувати свій президентський рейтинг 13% у хоч би 5% для своєї політичної сили на місцевих виборах. Тігіпко конвертував його в посаду віце-прем'єра для себе особисто і до парламентських виборів зараз ставиться прохолодно. У той же час його колега у президентських перегонах Арсеній Яценюк, який не отримав ніяких бонусів за четверте місце, покладає на парламентські вибори великі надії, і прагне трансформувати свій результат у як мінімум спікерське крісло, чого не приховує від своїх колег по опозиції.
Але головним завданням Яценюка в його комунікаціях із опозицією буде переконати своїх колег у тому, що інтереси політичних союзників він зможе ставити вище за свої особисті кар'єрні амбіції. Але вже сьогодні в опозиційному таборі є як прихильники співпраці з Яценюком, так і противники. Останні не приховують, що до Арсенія Петровича, як кажуть політики, «є питання» щодо пункту «командність», адже свою особисту команду він міняє не просто часто, а постійно. Протягом останніх двох років він втратив декілька публічних прихильників і змінив півдюжини прес-секретарів. Останніми втратами на фронті змін стали помічник міністра надзвичайних ситуацій Ян Берназюк, який займався законотворчістю в партії, і ефективний медіа-менеджер Іванна Коберник, яка відповідала за зв'язки зі ЗМІ. Місяцем раніше, в січні, Яценюка зі скандалом залишили керівник партійного виборчого штабу Ігнатій Коробко і керівник служби безпеки партії Олександр Копил. Якими б не були причини цих конфліктів, факт текучки кадрів - свідоцтво того, що Арсеній Яценюк – скоріше одиночний гравець. Інакше молодий мінливий фронтовик обов'язково б узяв приклад із досвідченішого БЮТу, який ніколи не шкодував ресурсів на те, щоб таврувати «тушок», старанно пояснюючи своєму виборцеві, що таке «добре», а що таке - «погано».
Що стосується опозиції в цілому, то сьогодні вона усвідомлює те, що результат голосування за списками буде набагато кращим, ніж результат голосування в мажоритарних округах, за винятком, мабуть, західних регіонів, де результат буде достатньо хорошим в обох бюлетенях. У Партії регіонів навпаки, всі надії покладені на мажоритарщиків. «Перемога за будь-яку ціну» - таке поставлено завдання, і, ймовірно, на багатьох округах ціною перемоги стане самовисунення, а не висунення від ПР. Провладна партія вже давно зрозуміла, що її рейтинги, які рекордно впали, серйозно стоятимуть на заваді навіть для її прохідних мажоритарників.
До речі, майбутні мажоритарники від влади серйозно побоюються не кандидатів від якоїсь абстрактної опозиції, а кандидатів конкретно від «Батьківщини», «Свободи» й «Удару», незалежно від того, чи будуть ті відомими людьми в окрузі чи ні. Що стосується «Удару», то безперечним плюсом Віталія Кличка є всенародна любов до нього як до спортсмена, яка легко перетворюється на голоси виборців. Причому феномен Кличка полягає в тому, що він – єдиний український політик, якому вдається за рахунок особистого рейтингу нарощувати рейтинг своєї партії. Ще, мабуть, це вийшло б у футболіста Андрія Шевченка, якби він віддав перевагу політичній кар'єрі над рекламою презервативів. Але ці два українські спортсмени зі світовою популярністю в цьому випадку скоріше виключення.
І сильною, і одночасно слабкою стороною Олега Тягнибока є географічний чинник – його виборець компактно проживає в п'яти західних областях, але на сході й півдні шанси «Свободи» мінімальні, і досягнення 5% бар'єру – поки що не факт, а привід для переговорів з адмінресурсом. Загальною слабкою стороною і Арсенія Яценюка, і Віталія Кличка є їх особовий ресурс. Арсеній Яценюк боїться виступів перед великою кількістю людей, Віталій Кличко, будемо відверті – не оратор. Політтехнологи обох штабів будуть вимушені планувати виборчі кампанії за схемою «вибори без кандидата», замінюючи по максимуму особисті зустрічі з виборцями телевізійними виступами. Кампанія лідера «Удару», очевидно, будуватиметься на позитиві глави партії, а лідера «Фронту змін» - на негативі по відношенню до влади. Але якщо виборцеві Кличка в принципі все одно, про що говорить з ним його кандидат (факт спілкування з кумиром важливий сам по собі), то Арсенію Яценюку доведеться витратити чимало ресурсів, щоб переконати виборця в тому, що він – злий ворог режиму і Віктора Януковича особисто. Для цього необхідно вирішити непросте технологічне завдання – втягнути Віктора Федоровича в дискусію, спровокувати на будь-яку реакцію у відповідь. Інакше високий ризик сценарію «собака гавкає - караван іде».
Згідно з політичним фольклором, електорат не вибирають. Але якщо виборці Кличка існують у реальності, то виборцями Яценюка, за його задумом, повинні стати антипатики президента Януковича. Знову ж таки, тому що вони точно існують. У першому випадку сформувати так зване стійке ядро виборців значно простіше – воно практично сформоване, і це істотна технологічна перевага «Удару» над «Фронтом змін».
Виходячи з цього, електоральний ризик Арсенія Яценюка полягає в тому, що влада у будь-який момент зможе його «задушити в обіймах», запропонувавши яку-небудь посаду (а він уже заявив, що опозиції потрібен свій спікер) або просто не надіславши міліцію на його мітинг. А очікувана зміна прем'єр-міністра рано чи пізно відбудеться, і хто як не Арсеній Яценюк зможе стати компромісною фігурою? Правда, для проходження цього кастингу, необхідно завчасно почати критикувати владу, і робити це переконливо для решти частини опозиції. Дуже схоже, що таке "добро" у Яценюка якимсь містичним чином уже з'явилося.
Електоральним же ризиком Віталія Кличка якраз і є його рейтинг. Владі на виборах мера столиці він не особливо потрібен як сильний конкурент, адже мерські вибори заплановані напередодні парламентських зовсім не для того, щоб їх із тріском програти. Можливо, лідерові «Удару» влада зробить пропозицію відмовитися від столиці в обмін на безперешкодне проходження до парламенту. А ось Арсенію Яценюку, навпаки, на парламентських виборах Кличко-конкурент зовсім не потрібний. На підтвердження цієї гіпотези він сам виступив із пропозицією висунути Кличка кандидатом від опозиції саме на виборах мера столиці. Схоже, лідер «Фронту змін» таки знайшов аргументи для опозиції на підтримку цієї своєї ідеї. Шостого січня цього року в парламенті був зареєстрований законопроект бютівця Юрія Одарченка № 9761 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів про вибори в м. Києві», яким передбачається сумістити вибори столичного градоначальника з парламентськими. Якщо він буде проголосований, Віталієві Кличку доведеться визначатися – розумний він чи красивий, кандидат він у депутати або в мери. Адже вести дві виборчі кампанії важко не стільки технічно (одночасно бути присутнім у всіх округах країни і столиці), скільки перед виборцями незручно – адже тоді їхній кандидат наперед їм заявить, що зрадить тих, хто проголосував за нього або на парламентських виборах, чи на мерських. А хто піде голосувати за зрадника?
До речі, відразу декілька технологічних помилок у мерських виборчих перегонах, що ще не почалися, команда Віталія Кличка вже зробила з подачі заступника голови партії Віталія Ковальчука. Він, по-перше, публічно підтвердив, що Клічко не розбирається в господарстві. Мер мол – політична посада. Виходить, лідер «Удару» так і не почне цікавитися проблемами міста, і займатиметься політикою, а не теплом в школах і прибиранням вулиць? Невже «ударники» не знають непорушних істин місцевих виборів – на них, на відміну від парламентських, голосують за господарників, а не політиків. Олександру Попову, мабуть, залишається, збудувати своє позиціонування саме за критерієм «госпчастина» і спокійно чекати, поки Кличко «поховає» себе сам. По-друге, заявити зараз, що Кличко йде саме в мери, а не до парламенту – явний фальстарт. По-третє, визнання другою особою партії того, що команди поки немає – ще одна помилка. Одним інтерв'ю соратник Віталія Кличка тричі розписався в неспроможності як свого лідера, так і партії. То чи зможе Арсеній Яценюк остаточно переконати опозицію перетворити Віталія Кличка зі своєї проблеми в проблему Олександра Попова? Відповідь знає тільки Олександр Турчинов.
Східним полководцям бажали, щоб вороги їх недооцінювали. Ще одна помилка Арсенія Яценюка полягає в недооцінці Олександра Турчинова як суперника і переоцінці тюремного ув’язнення Юлії Тимошенко як своєї потенційної можливості очолити опозицію. Доцільно було б визнати: те, що Юлія Тимошенко знаходиться за гратами – це, все-таки, можливість для політичної кар'єри саме Турчинова, а не Яценюка. І поки не з'ясується, чи осилить Євгенія Тимошенко тяжкість маминої коси, саме Турчинову стратегічно вигідна зараз мишача метушня навколо бренду об'єднаної опозиції.
Схоже, Арсеній Петрович проковтнув і цю наживку, і почав боротьбу за лідерство у фіктивному (дуже може бути) проекті, забувши, що ключі ж від його нової іграшки – в руках Турчинова. Інакше навряд чи Яценюку пробачили б вислови і про те, що Тимошенко у в'язниці надовго, і про те, що домовленості опозиції можуть бути порушені, і багато інших некомандних рухів, не говорячи вже про спробу узяти під свій контроль усіх опозиційних мажоритарщиків. Об'єднана опозиція ситуативно потрібна Турчинову тільки для того, щоб рівень згадування слова «Тимошенко» в ЗМІ не впав через відсутність у самої Юлії Володимирівни можливості бути ньюсмейкером. А поки чом би не дати Арсенію Яценюку можливості наробити дурниць і помилок? Потім вони будуть пред'явлені як причина виходу БЮТ з об'єднаної опозиції, що і поховає цей технічний проект, розчистивши «Батьківщині» електоральне поле.
Будь-який політичний крок будь-якого українського політика - чи то невходження Анатолія Гриценка в об'єднану опозицію, або публічна відмова Дмитра Фірташа і Ріната Ахметова йти до парламенту від ПР – свідчить про те, що в нашій країні повнісінько індивідуалістів і практично немає успішних команд. На жаль або на щастя, і держава як проект, і більшість завдань державного рівня реалізуються тільки при командній грі, і ніякі інші ігри результатів не приносять.
Олена Дяченко, консалтингова компанія «Партія влади»
