10 травня 2012 канцлер ФРН Ангела Меркель заявила, що «громадяни України та Білорусі страждають від диктатури й репресій». На сьогодні це найбільш жорстка заява західного лідера щодо ситуації в Україні.
Наприкінці цього тексту я висловлю припущення, чому пані Меркель дозволила собі слова про «диктатуру і репресії». Спочатку я спробую проаналізувати, в чому полягає реальне ставлення Федеративної Республіки Німеччина до України.
ФРН є найбільшим торгівельним партнером нашої країни. У 2011 році за обсягом зовнішньої торгівлі України з іншими країнами Німеччина знаходилася на другому місці - після Російської Федерації. Зростання товарообігу між нашими країнами - безпрецедентне. За 2011 рік, у порівнянні з 2010 роком він виріс на 40%, склав 9,5 млрд. дол. США.
У вітчизняних публікаціях із приводу німецько-українських відносин досить часто зустрічається теза, що Берлін і сприймає Київ крізь призму інтересів Москви, а іноді й діє в інтересах Москви. Офіційні представники ФРН, громадських організацій цієї країни таку точку зору неодноразово спростовували.
10 грудня 2008 року посол Німеччини в Україні д-р Ганс Юрген Гаймзьот публічно заявив: «твердження, що Німеччина приймає рішення залежно від відносин з Росією - помилкове». За його словами, «не тільки Німеччина, але й інші країни Європи мають торгівельні відносини з Росією. Німеччина підтримувала розширення НАТО на Схід, наприклад вступ Польщі та балтійських країн, хоча і зберігала хороші економічні стосунки з Росією». 24 листопада 2011 року Ніко Ланге, голова представництва в Києві німецького фонду імені Конрада Аденауера, публічно стверджував, що «російська політика Німеччини далека від того, щоб робити змову проти України». Він справедливо вказав, що «починаючи з часів Гельмута Коля, ФРН підтримувала Україну», і що «німецька економіка є одним із найбільших інвесторів України».
Істотну ясність у розуміння німецької позиції внесли політологи Богдан Осадчук і Андреас Умланд.
Перший, Богдан Осадчук, професор Вільного університету Берліна, ще 13 жовтня 2005 року заявив, що пані Меркель не буде виступати за членство України в ЄС, і це видно з її ставлення до членства в ЄС Туреччини. Спрогнозувати це ще у 2005-му році було дуже важко.
Другий, Андреас Умланд, запрошений викладач Києво-Могилянської Академії та науковий співробітник Інституту досліджень Центральної та Східної Європи в місті Айхштетт, Баварія, 28 жовтня 2009 року фактично визнав певну «проросійськість» зовнішньої політики Німеччини такими словами: «зовнішня політика ФРН в майбутньому стане, напевно, менш "проросійською", якщо такий термін взагалі доречний. Із відходом Франка-Вальтера Штайнмайера з посади голови МЗС уряд ФРН залишає представник відомого "шредерівського" підходу до РФ. Які саме наслідки ці нюанси матимуть для України, поки невідомо, але те, що зміни матимуть місце, зрозуміло вже сьогодні».
Умланд також роз`яснив, що в програмі Вільної демократичної партії (Freie Demokratische Partei - FDP), звідки прийшов міністр закордонних справ ФРН Гідо Вестервелле, сказано, що «держави Західних Балкан мають середньо- або довгострокову перспективу стати членами ЄС, що підтримується СвДП. Довгостроково це стосується і України». Він підкреслив відсутність на той момент позиції пані Меркель з цього питання і негативне ставлення до розширення ЄС її партнерів із ХСС.
Однак, запитання залишаються. Якщо повірити послу д-ру Гансу Юргену Гаймзьоту, що «Німеччина не приймає рішення в залежності від відносин з Росією», то, можливо, є сенс висловитися по-іншому - «з урахуванням відносин з Росією»? Якщо повірити Ніко Ланге, що «російська політика Німеччини не полягає в змовах проти України», то, можливо, є сенс висловитися так - «в альянсах проти України»?
Зрештою, у самому «врахуванні чиїхось інтересів» та «укладенні альянсів» нічого дивного, незвичайного немає. Цим займаються всі і скрізь.
Додав до роздумів і «WikiLeaks», це дивне дітище хакера Джуліана Ассанжа. Там оприлюднили телеграму посольства США в Києві від 16 березня 2009 року під грифом «Confidential» і підписом посла Вільяма Тейлора. Посол США цитує Володимира Горбуліна, на той час - радника Віктора Ющенка. За «фірмовим» стилем дійсно віриться, що Володимир Павлович міг так сказати: «У Києві - два посольства Росії, а різниця між ними лише в тому, що одне з них говорить німецькою». Посол цитує слова Богдана Яременка, на той час заступника голови управління зовнішньої політики Секретаріату Президента України про напружені стосунки з Берліном. Про правдивість цієї телеграми свідчить і така деталь в її тексті: «німецькі дипломати в Києві заперечують, що в Берліні занадто чутливі до заклопотаності Москви у відносинах із Україною».
Втім, чи дійсно мали місце такі розмови, можуть підтвердити самі їх учасники - Вільям Тейлор, нині віце-президент Центру постконфліктного миру і стабільності при Американському інституті миру, Богдан Яременко, нині - генеральний консул України в Стамбулі, Володимир Горбулін, нині - член оргкомітету руху «Першого грудня».
Втім, ми можемо перейти від аналізу слів до аналізу дій. Адже слова, заяви вищих посадових осіб, таких, як пані Меркель - і є її дії.
10 травня 2006 року пані Меркель на відкритті Європейського форуму, організованого телерадіокомпанією WDR, виступила за визначення меж Європейського Союзу. Вона запропонувала зафіксувати Євросоюз у кордонах, що існують. Їй опонував польський прем`єр Казімеж Марцинкевич, який виступив за те, щоб двері ЄС надалі залишалися відчиненими. Зокрема, і для України.
23 вересня 2006 року пані Меркель заявила, що Європейський союз повинен пропонувати «тісну співпрацю» замість «перспективи вступу в ЄС».
8 лютого 2007 пані Меркель заявила, що «в новій поглибленій угоді між Україною і ЄС буде поданий сигнал щодо подальшого членства України в Євросоюзі». Але хіба з`явився хоч коли-небудь такий сигнал?
Окрема історія - спроба Україні при Вікторі Ющенку отримати ПДЧ НАТО. Пам`ятаєте, як колишній держсекретар США Кондоліза Райс описує в своїх мемуарах «Немає честі вищої», як Віктор Ющенко мало не плакав, коли дізнався, що ПДЧ Україні не дадуть? 8 березня 2008 року пані Меркель заявила в Москві: "Я дотримуюся думки, що держави повинні самі вирішувати питання вступу, але важливо й те, щоб у всіх майбутніх країнах-членах НАТО населення виступало б за цей процес - за вступ". Таку точку зору 10 грудня 2008 року офіційно висловив в Україні посол Німеччини д-р Ганс Юрген Гаймзьот: «Німеччина належить до тих країн, які вважають, що Україна ще не готова і не дозріла для отримання ПДЧ. Вступ України в НАТО досі підтримує меншість населення. Внутрішня політична нестабільність лише збільшила сумніви всередині НАТО». 27 березня 2008 року «Finanсial Times Deutschland" пише про те, що «Німеччина та низка інших західноєвропейських країн на самміті НАТО в Бухаресті планують заблокувати надання Грузії і Україні плану дій з членства в альянсі». А 1 квітня 2008 року оглядач «Washington Post» Джим Хоугленд написав, що «пані Меркель запевнила Путіна під час свого недавнього візиту в Москву, що вона заблокує в Бухаресті всі американські спроби відкрити Україні і Грузії дорогу в НАТО».
Припущення американських і німецьких політичних аналітиків про таємну домовленість пані Меркель і пана Путіна не вимагає певної жвавості уяви.
Зрештою, чи не є фірмовою «фішкою» німецької дипломатії існування таємних домовленостей та таємних каналів зв`язку?
Наприкінці 1969 року за дорученням Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва і голови КДБ СРСР Юрія Андропова журналіст «Літературної газети» Валерій Леднєв і генерал-майор КДБ СРСР В`ячеслав Кеворков організували таємний канал зв`язку зі статс-секретарем ФРН Егоном Баром, а від нього - з попередниками пані Меркель, канцлерами Віллі Брандтом і Гельмутом Шмідтом. Цей канал зв`язку витримав випробування «на розрив», коли в оточенні Віллі Брандта було розкрито Гюнтера Гійома, офіцера зовнішньої розвідки ГДР.
Саме через цей канал йшли основні переговори щодо підготовки і укладення Московських договорів 1970 року, якими було визнано непорушність кордонів Німеччини по лінії Одер-Нейсе із Польщею та кордону між НДР та ФРН. Сторони взяли на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність всіх держав у Європі і заявили, що ні зараз, ні у майбутньому не матимуть територіальних претензій до інших країн. Статс-секретар ФРГ Егон Бар у своїх мемуарах не приховує того, що «завдяки каналу виник безпосередній контакт між керівниками держав, якого ми бажали, щоб зрушити із місця переговори, канал, не пов`язаний жодними умовами».
Саме завдяки цьому таємному каналу зв`язку вирішувалися делікатні питання - висилка до ФРН письменника Олександра Солженіцина або видача західнонімецьких паспортів жителям Західного Берліна.
Звідси питання - якщо таємні радянсько-німецькі домовленості через таємні канали зв’язку були ефективними ще десятиліття тому, і їх вважав ефективними шеф КДБ СРСР Юрій Андропов, то чому від такої ефективної практики повинен відмовлятися Володимир Путін?
Інша справа, що в оцінці нинішніх подій в Україні можуть бути й інші мотиви, і просто різна поведінка. Таку різну поведінку демонструють і німецькі політики. Пані Меркель 2 травня 2012 року публічно заявила, що «має намір в останній момент прийняти рішення про те, чи слід їй їхати в Україну на чемпіонат Європи з футболу». Її міністр закордонних справ Гідо Вестервелле 19 квітня 2012 року заявив в інтерв`ю газеті «Welt»: «я - проти поспішних закликів до бойкоту таких подій як футбольний турнір та конкурс шлягерів, які в принципі мають мало спільного з політикою». А ще пан Вестервелле поки ніяк не прокоментував заяву пані Меркель про «диктатуру і репресії». Може, і не прокоментує.
Прем`єр Микола Азаров в інтерв`ю телеканалу «Euronews» вже назвав цю заяву «некоректною». Як докази, навів при цьому очевидні речі - свобода політичних партій в Україні, свобода висловлення думок. Список доказів можна розширити. Це - «диктатура», коли всі політичні діячі висловлюють свої точки зору у «Великій політиці з Євгеном Кисельовим» на телеканалі «Інтер», Савіка Шустера на Першому національному, в «Свободі слова» Андрія Куликова на ICTV, в «Республіці» з Анною Безулик на 5-му каналі, і на цьому ж каналі - в телепрограмі «Час. Підсумки» трьох телеведучих - Романа Чайки, Святослава Цеголка та Сергія Дорофєєва, а ще в програмі «Вечір з Миколою Княжицьким» на телеканалі ТВі?
Втім, у мене немає враження, що слова пані Меркель про «диктатуру» адресовані керівництву України, яке має украй стійку нервову систему. У мене персонально є ще одне пояснення – вибори в Німеччині.
7 травня 2012 року коаліція на чолі з пані Меркель зазнала поразки на регіональних виборах в парламент землі Шлезвіг-Гольштейн. Ця поразка продовжила серію невдач на регіональних виборах пані бундесканцлерін. 18 вересня 2011 року Християнсько-демократичний союз Німеччини програв вибори у парламент Берліна. 21 лютого 2012 року партія пані Меркель зазнала поразки на її батьківщині, у Гамбурзі, а 27 березня 2011 року - на виборах в Баден-Вюртемберзі та Рейнланд-Пфальці.
Можливо, своїми заявами про «диктатуру» в Україні пані Меркель намагається мобілізувати власний електорат? Так само було, коли декому у Росії захотілося «сирних воєн» із Україною якраз під вибори? Тільки в Росії мали на меті щось на зразок «рятувати здоров`я росіян», а у Німеччині - «ми захищаємо демократію»?
Мені б дуже не хотілося, щоб за півкілометра від Рейхстагу заявами про «диктатуру» і «репресії» робили із України «страшилку». Це несправедливо. І тому, що Україна не є диктатурою. І тому, що німці іноді занадто довірливі - я знаю кількох німецьких політологів, які досі упевнені, що «Віктора Ющенка отруїли».
Вибори завжди закінчуються, а післясмак залишається. Україну не слід, на мій погляд, використовувати в Німеччині як «образ диктатора» і тому що ми в Україні дійсно вважаємо Німеччину стратегічним партнером. Це не гасло. Цьому є абсолютно конкретні, вичерпні пояснення.
Це товарообіг між нашими країнами, який зростає і вражає.
Це історія, якою можна пишатися. Весіллям у 1089 році в Кельні кайзера Генріха IV і Євпраксії, старшої дочки князя Всеволода Ярославича. Посольством бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма у Чигирин у 1657 році до гетьмана Богдана Хмельницького. Заснуванням у 1874 році бароном Фрідріхом Фальц-Фейном херсонського заповідника «Асканія Нова». Тим, що ще в XVI столітті Німеччина навчала студентів із України в університетах Геттінгена, Кельна і Віттенберга.
Це спільні проекти, зокрема і за часів СРСР. Газопровід «Дружба», який проходить по території України, будували, в тому числі і будівельники з НДР. Школярем я був свідком, як на цьому будівництві працювали німці.
Це історія видатних особистостей. Історія Якова Гретера і Філіпа Мозера, видатних підприємців, які створили в Києві знаменитий завод «Більшовик». Історія Рейнгольда Глієра, з 1914-го по 1920-й роки ректора Київської консерваторії. Історія Георга Бунге - фармацевта, який відкрив першу аптеку в Києві, його онука Миколи - тричі ректора Київського держуніверситету! Івана Штрома - архітектора Володимирського собору і лютеранської церкви на Лютеранській вулиці в Києві. Йохана Готфріда Шеделя - архітектора, який реконструював головну дзвіницю Софійського собору. Йохана Меллера - архітектора, що спроектував завод «Арсенал». Клода фон Юргенсбурга - скульптора, який створив у 1853 році пам’ятник Великому князю Володимиру, який є символом Києва.
От така реальність неповного вкладу німців в історію України, де історія пані Тимошенко заслуговує хіба що епізодичної уваги.
До речі, запитання, яке мене дуже цікавить. 13 лютого 2010 року, вітаючи Віктора Януковича із обранням президентом України, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель вибрала такі слова: "ви берете на себе керівництво країною під час великих випробувань". Це була констатація або попередження про великі випробування, які слід очікувати?
