У Міністерстві закордонних справ України – заміна. Колишній міністр, Костянтин Грищенко, перейшов на нову роботу – відтепер у ранзі віце-прем’єра він куруватиме роботу гуманітарного блоку та міжнародні відносини. Експерти по-різному оцінюють заміну Грищенка на Леоніда Кожару, незмінно підкреслюючи, що попередній міністр мав більше досвіду (народився у сім’ї дипломата, закінчив Московський інститут міжнародних відносин, працював послом у США і Росії, у 2003 – 2005 роках вже займав пост міністра закордонних справ). Однак сходяться у думках, що зовнішня політика України серйозних змін не зазнає: по-перше, Грищенко і Кожара є практично однодумцями, по-друге, зовнішня політика держави визначається Президентом і Верховною Радою, міністри мають лише виконавчі функції.

Очевидно, що незмінним залишиться наш курс на Європу – саміт Україна – ЄС у лютому 2013 року та саміт Східного партнерства у листопаді мають засвідчити незмінність курсу, який розвивався за часів Грищенка-міністра, а також суттєво просунути Україну в європейському напрямку.

Очевидно, що не зникнуть ті міжнародні проблеми, які намітилися на сьогоднішній день – особливо у стосунках із Російською Федерацією.

Очевидно, що міністр закордонних справ Леонід Кожара буде не просто продовжувати лінію свого попередника – їм доведеться працювати над вирішенням багатьох проблем у тандемі, при цьому його старшому і більш досвідченому колезі відводиться дуже важлива роль у цій командній грі. Конкуренції бути не може – вона буде лише згубною для справи.

Відео дня

Коли у 2010 році Костянтин Грищенко вдруге прийшов у міністерське крісло, багато експертів прогнозували, що він стане провідником російських інтересів в українській зовнішній політиці. Підстави для таких розмірковувань були: Грищенко до свого призначення працював Надзвичайним та Повноважним Послом України у Російській Федерації, його намагалися прив’язати до «газової» групи в українській політиці, та й політично він тяжів до команди, яка йшла на президентські вибори під проросійськими гаслами. Виявилося, що протягом 33 місяців роботи на Михайлівській площі Грищенко став одним з найпослідовніших євроінтеграторів – з мінімумом суєти, з абсолютним спокоєм та незворушністю, без зайвого галасу та піару він проводив свою роботу.

Українська дипломатія за останні двадцять років пережила кілька епох – епоху Анатолія Зленка, епоху Геннадія Удовенка, епоху Бориса Тарасюка та епоху Костянтина Грищенка. Яценюк, Порошенко та Огризко помітного сліду в міністерстві не залишили – вони попрацювали на цьому посту надто мало, і полетіли у велику політику – досягати нових висот. А от Зленко, Удовенко, Тарасюк та Грищенко – при всій несхожості стилів, при всій різності у методах та світосприйнятті – стали явищами в українській дипломатії. Делікатний та м’який  Зленко, впертий і наполегливий Удовенко, експресивний Тарасюк та спокійно-врівноважений Грищенко – чотири прояви української зовнішньої політики. Грищенко і Зленко виявилися найбільш результативними…

Отже, можемо вже підсумовувати епоху Грищенка в МЗС. 1024 дні, майже 33 місяці. Що ж ми отримали за цей час?

По-перше, завершено переговори та підготовлено до підписання Угоду про асоціацію включно із поглибленою та всеохоплюючою зоною вільної торгівлі з ЄС. Досягнуто згоду європейської сторони на підписання документу до кінця 2013 року. Навіть такі раніше скептично налаштовані щодо України політики, як канцлер ФРН Ангела Меркель, які ще півроку тому говорили про бойкот України, сьогодні погоджуються з необхідністю підписання Угоди у наступному році. Не зважаючи на те, що сама Угода про асоціацію після підписання потребуватиме ратифікації парламентами 28 країн-членів ЄС (у липні до європейської сім’ї приєднається ще один член - Хорватія), складова цього документу – угода про зону вільної торгівлі з ЄС – вступить у силу практично негайно після підписання. Це поставить крапку у наших хитаннях між Заходом і Сходом, наблизить нас до Європи.

По-друге, підписано План дій щодо лібералізації візового режиму з ЄС, перша частина якого виконана більш ніж на 90%. Підписано угоду про подальшу лібералізацію існуючого візового режиму. Ми фактично впритул підійшли до запровадження безвізового режиму між Україною та ЄС.

По-третє, українці отримали можливість їздити без віз до восьми держав – Туреччини, Ізраїлю, Сербії, Бразилії, Аргентини, Боснії та Герцеговини, Брунею, Гонконгу. Скасовано плату за національні візи до Польщі, Литви, Словаччини. Завдяки цим змінам загальна економія на візових зборах для українських туристів, бізнесменів, прочан та заробітчан склала майже 100 млн. гривень на рік.

По-четверте, для України здобуто право стати в 2013 році головуючою країною в ОБСЄ.

По-п’яте, завершено двадцятирічний переговорний процес щодо демаркації українсько-російського кордону і розпочато встановлення прикордонних знаків, що символічно підтверджує суверенітет України, а також є необхідною передумовою лібералізації візового режиму з ЄС.

По-шосте, після багаторічної перерви відновлено діалог на вищому політичному рівні та виведено на рівень стратегічного партнерства відносини з новими політичними та економічними центрами світу – Китаєм, Індією, Бразилією, а також з арабськими країнами, Туреччиною, Японією, Малайзією, Брунеєм та В'єтнамом (в усі ці країни здійснені візити Президента України, підписані угоди про стратегічне партнерство, в рази зріс товарообіг).

По-сьоме, забезпечена дипломатична підтримка зусиллям Уряду щодо зменшення енергетичної залежності від Росії: у видобуток газу в Україні включилися провідні західні енергетичні корпорації, досягнуто домовленостей з Катаром та Азербайджаном про постачання газу, відновлено енергетичний діалог з Туркменістаном, узгоджено з німецькими компаніями початок реверсних поставок палива в Україну.

По-восьме, вперше в історії української дипломатії встановлено прямий діалог між МЗС та компаніями-експортерами і регіональними органами влади: при Міністерстві створено Раду експортерів та Раду регіонів; введено в правило організацію пулів бізнесменів для супроводу міністра під час поїздок до цікавих з економічної точки зору країн.

До речі, саме Грищенко запропонував концепцію «економізації зовнішньої політики України», що передбачала максимальне сприяння українському бізнесу у виході на нові ринки, пошук партнерів України за межами «стратегічного трикутника» Росія – ЄС – США, освоєння нових напрямків руху товарів та капіталів. Не випадково Президент України поставив перед новим міністром, Леонідом Кожарою, завдання продовжити політику економізації, започатковану Грищенком.

По-дев’яте, після багаторічної "холодної війни" розпочато нормалізацію відносин з Румунією та розморожено переговори з Придністровського врегулювання у форматі "5+2".

По-десяте, успішно проведено найбільші в історії України операції з евакуації українських громадян з Лівії, Єгипту, Тунісу, Сирії, Ємену та Японії (всього з районів бойових дій та стихійних лих евакуйовано понад 2 тисячі українців). Це надзвичайно важливий момент, оскільки міністерська діяльність Грищенка припала на неспокійний і насичений гарячими подіями період, який вимагав швидкого реагування щодо вирішення долі співвітчизників у проблемних зонах.

Можна перераховувати чималу кількість справ. Це і переговори українських дипломатів – у Брюсселі, у Берліні, у Вашингтоні, у Москві, у Бенгазі та Тріполі, у Каїрі та Дамаску. Це і нові кадрові призначення: Грищенко суттєво омолодив кадри МЗС, призначивши на відповідальні посади доволі молодих дипломатів. Це і донесення до світової громадськості інформації про реальний стан справ в Україні (оскільки доводилося вести серйозну контргру в інформаційному полі та проривати інформаційну блокаду). Це і забезпечення міжнародного спостереження за виборчими кампаніями. Це і підтримка великих міжнародних заходів за участю України (насамперед – блискуче проведений чемпіонат Євро-2012). Тобто, можна перераховувати і перераховувати.

На новій посаді Костянтин Грищенко отримає нові можливості. Він перетворюється з дипломата на політика, який має виробляти стратегію роботи у гуманітарній сфері. Очевидно, саме йому належить довести до довершеного вигляду концепцію гуманітарної політики України, яку необхідно внести на розгляд Верховної Ради. Проект такої концепції вже підготовлено у Адміністрації Президента і тепер уряд мав би внести у цю концепцію свої корективи.

Найважливіше, що орієнтований на Захід Костянтин Грищенко може стати своєрідною противагою проросійським силам в Уряді – насамперед Дмитрові Табачнику. В інтелектуальному плані Грищенко і Табачник можуть запропонувати суспільству дуже важливу і цінну дискусію на високому професійному рівні.

Епоха Грищенка у Міністерстві закордонних справ вже стала частиною української історії. І лише від Костянтина Івановича залежить, чи зможемо ми за деякий час говорити про продовження епохи Грищенка – але вже в новій сфері і в нових якісних вимірах.

Кость Бондаренко,

Інститут української політики