Кажуть, що Львів терпить занепад, і це, на жаль, – правда. Ми дійсно не змогли зберегти старий, сивий та самотній Львів таким, яким він був... Але я не про те, як бідує Львів. А зовсім про інше. Про те, що навіть у такому стані Львів - це зовсім інший щабель культури. Це – інша Україна, це те, що не соромно показати людям. Це - вбогість українських регіонів, але зовсім не провінція. Нещодавно побувала у місті своєї студентської юності. Все майже як раніше, але з фірмового потягу замість “Прощання слов’янки” мене зустріла мелодія “Червоної калини”. Від Привокзальної, повз церкву святої Ельжбети до центру можна пройти пішки, а можна проїхати на трамваї.
У той день було свято - львів’яни у вишиванках їдуть до храму, акуратно хрестяться, коли бачать костел чи греко-католицький храм. А я виходжу у центрі... Минаю пиріжкову, де перекушувала у студентстві, зараз не можу дозволити собі поласувати такою кількістю вуглеводів. Йду до кондитерської, відомої - ні, не на весь Львів, на всю Європу. Бо всі іноземці, які оселяються у готелі “Жорж,” зранку мало не з самого відкриття стоять під її дверима. Такої кількості солодощів та овочевих запіканок я не бачила в цукернях ані Відня, ані Цюріха, мої подруги додають, що такого не бачили також у Парижі та Каталонії. Ці королівські солодощі, за моїми розрахунками втричі дешевші й не до порівняння смачніші, ніж у столиці. “Всі місця зайняті, - безнадійним тоном повідомляє моя подруга, - Народ тут сидить довго, ходім до якоїсь іншої цукерні”. Ми йдемо, дорогою згадуючи смішні анекдоти про львівський характер та манеру спілкування. Дорогою заходимо у стоковий магазин, всесвітньо відомої кампанії з виробництва жіночих костюмів. Роздивляюсь костюми із лейбами “Зроблено у Великій Британії” й тішуся тому, що не весь британський одяг зроблено у Китаї, а дещо у Львові. У іншій цукерні, біля антикварного дзеркала поправляю зачіску, беру пару черешеньок із старовинної вази та замовляю солодощі “ручної роботи”. В мене попереду цікавий день. У Львові як у ніякому іншому місті добре “споживається мистецтво”. Потрібно встигнути у всілякі цікаві місця. У пам’яті постають події, пов’язані зі Львовом, тут відбувся перший театральний фестиваль “Золотий Лев”, тут започатковано форум видавців, який став традицією, тут народився театр Леся Курбаса, який був найкращою творчою театральною лабораторією України.
На першому курсі 19 грудня на самий день святого Миколая я знайшла під подушкою подарунок. Загадково посміхаючись, подруги сказали мені, що цього дня святий Миколай дарує гарним людям подарунки. Від того дня з 19 грудня всі друзі на святого Миколая отримують подарунки, але він передає їх мене через мене. Я не знаю, як пояснити що таке Львів... Це гарні серветки та смачний суп навіть у найгірших гуртожитських умовах. Це театральний фестиваль та концерт Башмета, на який студенти можуть втрапити просто так. Львів - це охайні монахині, яких можна зупинити на вулиці, і вони дадуть відповідь на всі запитання. Львів - це не “стопроцентна” батьківщина, бо кожний напівросіянин та й навіть східний українець почувався би тут ну приблизно як негри у сучасній Америці. Львів - це кохання, як не проходить із роками. Це пам’ять про студентство, безшабашне, але музичне та мистецьке. А ще це перше знайомство із Європою. Бо Львів, як ніяке інше місто, демонструє, що Україна є частиною цього континенту не лише географічно, але й культурно.
До нас підійшла офіціантка: “Пані не змерзла? Може принести коц(покривало)?”
- Дякую, так. І дві кави, будь ласка...
Як добре, тільки тут можна не уточнювати, що кава не має бути розчинна. Бо це ж Львів...
Ольга Трофимчук
