Репліка

У новинах про пошкодження танкерів у Чорному морі й викид нафти та сірки у воду мене вразив підхід журналістів – усі телеканали тільки й говорять про пошукові роботи, які потрібно проводити і про тих матросів, яких ще досі не знайшли. Про це говориться зі співчуттям та усвідомленням незаперечної цінності людського життя. Воно, безумовно, безцінне, але ті люди з суден усе ж таки не раби на галерах, яких прикували й насильно випровадили в море. Вони – учасники бізнесових оборудок і проігнорували всі попередження, бо не хотіли втратити день чи два заробітку. Їх, звичайно, необхідно врятувати, а потім їх треба було б судити. Бо лихо, заподіяне ними, стосується не лише їх, а всіх нас і наших нащадків, які, ймовірно, житимуть у пустелі на березі отруєного моря...

Картинка з новин по телевізору: берег у мазуті й у смузі прибою вмирають чорні від мазуту птахи. Сухий голос за кадром каже, що мазут нам допоможе виловити Росія, а масштаби лиха не такі вже й великі – загине близько тридцяти тисяч пернатих, ну, і, звичайно, кисень не надходитиме під воду. Але це не так уже й страшно, особливо, якщо сірка не рідка, а суха, і так далі...

Відео дня

Це приголомшує. Британський письменник-натураліст Джеральд Даррелл колись написав: “Ми поводимося як купка придурків, котрих випустили в прекрасний сад”...

На моє глибоке переконання, рівень інтелекту й гуманізму нації вимірюється бережним ставленням не лише до свого власного життя та життя собі подібних, а до будь-якого життя. Бо на відміну від тих матросів, які свідомо зробили вибір і вийшли в шторм, оті живі істоти в морі не мали вибору, їх просто знищили. І ніхто не відповідатиме – тут нічого й сумніватися. Матросів і капітанів пошукають, когось знайдуть, відкачають (добре, якщо ще героєм не зроблять), а завтра він найметься возити нафту чи сірку ще для якогось магната і буде та сама історія. Бо тому капітанові (як і магнатові) за великим рахунком глибоко начхати на те, як і де житимуть наші діти. Він бо вважає, що Чорне море існує для того, щоб було зручно возити нафту з Росії...

Воно, звичайно, з часом якось зміниться, і ми, ймовірно, навчимося дивитися на світ очима не тих “придурків”, а цивілізованих людей, які відчувають відповідальність за світ навколо себе. Головне, щоб доти хоч щось від цього світу лишилося.

Антоніна Лесич, м. Київ