Репліка
Сьогодні міністра надзвичайних ситуацій Нестора Шуфрича звинуватили в смерті крокодила Годзілли. Того самого, за яким Шуфрич марно ганявся півроку, і якого за нього підібрав невідомий доти широкому загалові робітник Азовсталі. Якого замість того, щоб передати в зоопарк, або принаймні ветеринарам, етапували в донецьке відділення міліції, співробітники якого не мали ні найменшого уявлення, чим годувати тварину, не кажучи вже про те, як її утримувати.
Думається, крокодил, який зміг втікти від своїх мучителів (мало приємного в тому, щоб із замотаним скотчем ротом позувати на пляжах на втіху обивателям, які прожарюються на сонці), та ще кілька місяців «партизанити» на під зав’язку забитому відпочиваючими узбережжі Азовського моря, заслуговував кращої долі. Або хоч би посмертної оцінки свого неабиякого, скажемо прямо, прагнення до свободи. Це прагнення він довів, зокрема, і своєю смертю. Не зміг жити «в ув`язненні». На жаль, сили на другу втечу вже не вистачило...
Думаю, все це цілком заслуговує на те, щоб увічнити Годзіллу, визнавши його одним з символів України. Символом прагнення до свободи. Можливо навіть його варто було б нагородити. Посмертно. А що? Напевно, сьогодні ніхто не візьметься стверджувати, що за долю Ківалова або того ж Колеснікова, «заслуги» яких врешті-решт оцінили (одного – на рівні проющенківського керівництва ЦВК, іншого – указом Президента про нагородження орденом) вся країна так само переживала в єдиному пориві. Врешті-решт, на відміну від цих діячів Годзілла не розколював Україну, а навпаки – об`єднав її. А якщо ще врахувати те, що йому довелося відстоювати свою позицію не в натовпі однодумців, а одному проти всіх мисливців Шуфрича, то це тягне, як мінімум, на орден.
Ще вимагаю в сквері перед Верховною Радою встановити скульптурну групу «Крокодил, що розриває пащу Шуфричу». Можливо, навіть зробити її центральною композицією фонтану. А що? З 10-метровим струменем з рідких викидів тієї самої Азовсталі, на території якої «пов`язали» послабленого морозом і голодом крокодила.
Віра Сорока
