Лауреат Шевченківської премії, письменник Анатолій Дімаров відповів на запитання УНІАН

- Ви один із не багатьох письменників, які уміють іронізувати над власними творами, написаними у часи соцреалізму…

Відео дня

- Це дає мені право критикувати інших. Той, хто насмілюється говорити правду про себе, може без сумнівів оцінювати інших. Інакше — нечесно.

- У цих словах — весь Дімаров. Анатолію Андрійовичу, Ви ж — відомий максималіст. Навіть у життєвих ситуаціях, як пише Ваша дружина Євдокія Несторівна у книзі “Неспокійна моя доля”, Ви справжній відчайдух. “Все робити по-максимуму” — очевидно, Ваше кредо?

- Я просто чиню так, як вважаю за потрібне. Ненавиджу, коли з людей роблять ікони,  навіть із великих наших українців — наприклад Тараса Шевченка. Ікона ніколи не викличе любові. На неї можна молитися, можна бити перед нею лоба, але примусити її полюбити нікому не вдасться.

Це чудово розуміють французи. Вони не забувають відзначити риси, притаманні живій людині, іноді, скажімо кумедні. Тоді такий письменник стає набагато ближчий читачеві, ніж письменник-ікона.

Знаєте, Бог — великий жартівник, так-так, великий… І навіть серед наших живих напівкласиків (бо хто справді класик — скаже час) зустрічаються такі письменники, позначені геніальністю, від яких хочеться тікати, врізавши поли.

- Це уже про забронзовілих?

- Забронзовілість, зіркова хвороба — страшна річ. А особливо таких закам’янілих люблять підлабузники. Подібні, з дозволу сказати, “літературознавці” курячи фіміам, присмоктавшись до письменників, як оті прилипали до акули, роблять на них кар’єру. Насправді ж вони псують письменників! Недарма мій сусід Анатолій Костенко називав таких діячів “трупогризами”. Слово страшне, але дуже точне.

- У далекому 1962 році у журналі “Дніпро” була опублікована перша частина відомого роману “І будуть люди”. Увесь твір з’явився 1977 року. А нещодавно Ви мені подарували цю щойно видану книгу, що пішла до читача, уже не понівечена цензурою. Фактично, це вперше з тих часів роман вийшов повністю! Як Ви охарактеризуєте весь втрачений час?

- В основному харкав кров’ю… Таке цькування розгорнулося проти мене — і не лише на всесоюзному рівні. Навіть до ООН резонанс був докотився… Але повірте, мені про це не хочеться ні згадувати, ні говорити… Якщо мовити кількома словами, то я сам необачно вчинив, вивівши у цьому романі образи двох героїв — позитивного і негативного. Але так вимагали принципи соцреалізму! Я ж виводив образи і українців, і росіян, і грузинів. І тут ще мені заманулося створити негативний образ начальника ЧК Ляндера і образ позитивного героя — секретаря райкому Гінзбурга… А треба сказати, що у тодішній атмосфері витали антисемітські настрої, це розпалювалося навіть на офіційному рівні. Ляндер мені дуже дорого обійшовся…

- Це означає, що Ви створили дуже вдалий художній образ, переконали силою своєї майстерності і читачів, і партійні структури.

- Майстерність, кажете? Та винен насамперед мій гарячий характер. Не побажав би нікому подібного “схвалення” художнього образу, але не жалкую, що написав так, як думав.

- У кожного письменника  є свій ненаписаний твір. Про що Ваш ненаписаний?

- Оглянусь назад — і бачу суцільний цвинтар ненаписаного. Задуманих, вимріяних, але так і не написаних творів. Уже нічого не поробиш, так склалося… Я знав, що з моїх задумів у тих умовах нічого не вийде. Може, у мене, потовченого владою, не вистачило снаги, характеру?

Я відчував себе вовком, обгородженим червоними прапорцями — і туди не стрибнеш, і туди не підеш. Письменники, які хотіли написати правду, опинялися у становищі отаких вовків. У мене були твори, що пролежали десятки років, бо тоді їм не було ходу. Згадувати таке важко… Але, повертаючись до роману  “І будуть люди”, хотів би наголосити — я не змінив жодної титли, не додав жодного слова, не викреслив жодної фрази, написаної у ті часи. Ви ж розумієте, що цілком можна було б «прикрасити», «осучаснити» твір, показати, що, мовляв, бачте, який я тоді був сміливий і розумний. Та це не по мені… І не був я стовідсотково розумним, вірив, як дитя епохи у Леніна, у комунізм.

Та Ви зверніть увагу на передмову Григорія Штоня. Вона ж писалася у той час! І знаєте, якби я був критиком, я б зараз написав геніальну книжку досліджуючи, що літературознавцям тоді було в тисячу разів важче, ніж письменникам. Бо вони ж мусили постійно жонглювати оцими формулами: “партійність”, “соцреалізм”. Спробуй не писати отак! Відразу ж летиш з роботи, або й на Колиму їдеш!

- Вам довелося свого часу покинути не лише роботу, а й навчання у Московському Літінституті. Чи не жалкуєте?

- Ні, не жалкую! Там я нічому не навчився б. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у Літінституті — марксизм-ленінізм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства — вони ж письменнику нічого не давали! Письменник прислухається до народу — ото тобі й мова, й закони, і що хочеш. Тобто, то була мертва наука.

Ще до вступу в Літінститут я перечитав чи не всю світову класику, бо був страшним книгоїдом. Залишився ним і досі. Читаю, хоча проблеми із зором дисциплінують мій розклад дня.

Бесіду вів Сергій СОЛОВЙОВ