На конференції з відновлення України, яка відбулася в Лондоні наприкінці червня, наш уряд презентував концепцію економічного розвитку України після перемоги над Росією. Серед одних зі стовпів цього відновлення було презентовано концепцію України як енергетичного хабу Європи.
Які маркери урядовці вкладають у поняття енергетичного хабу (показники – до 2050 року):
- Генерація електроенергії має зрости у 7 разів – до 791 ТВт-годин.
- Потужність сонячних та вітрових електростанцій – у 30 разів (до 230 ГВт).
- Потужність атомних електростанцій – у 2 рази (до 30 ГВт). Україна локалізує 90% виробництва малих модульних реакторів (ММР) та самостійно вироблятиме ядерне паливо.
- Видобуток газу зросте в 4 рази (до 80 мільярдів кубометрів на рік), експорт газу складе 66 мільярдів кубів. Видобуток нафти – у 6,7 разів, до 15 млн. тонн.
- До 2035 року будуть закриті вугільні електростанції. Буде побудовано 69 ГВт потужностей з виробництва водню. 60% автопарку в Україні (або 13,4 млн авто) будуть складати електромобілі.
- План передбачає залучення $400 млрд інвестицій, для його реалізації передбачається зростання ВВП на 9% на рік протягом наступних 10 років, а у наступні 20 років – на 3% на рік.
Амбітно? Дуже амбітно. Звісно, багато коментаторів цієї презентації або висловлювали скепсис щодо такої перспективи, або відразу – не вивчаючи деталей – говорили, що це неможливо й уряд щось собі нафантазував.
Але насправді всі цілі, заявлені у плані, – цілком досяжні. Щоправда, для цього держава і бізнес мають багато працювати й починати треба не очікуючи на завершення війни.
Перше – вже зараз треба коригувати ту енергетичну стратегію, яку міністерство енергетики презентувало напередодні повномасштабного вторгнення Росії. Бо та енергостратегія передбачає будівництво до 2050 року 20,5 ГВт атомної генерації, 29,1 ГВт вітроенергетики та 12,8 ГВт сонячної генерації. Що перекреслюється новим планом від урядовців і Офісу президента. Крім того, реалізація цього амбітного плану потребує налагодити виробництво енергетичного обладнання в Україні, що не передбачається поточною стратегією.
Друге, що треба зробити – це підготувати українську нафтогазову галузь до залучення інвестицій. Задача збільшення в 4 рази видобутку газу і майже у 7 разів – нафти потребує залучення великих інвестицій, імпорту технологій, інвестицій в геологорозвідувальні заходи й змін у регуляторній базі. Звісно, успіх цього задуму прямо залежить від звільнення Криму від російської окупації, а також – очевидно – забезпечення безпеки чорноморського шельфу. Крім того, ми знову маємо повернутися до питання існування державних та олігархічних монополій в цій галузі. Чим більше приватного видобутку та переробки буде – тим краще для довгострокових перспектив галузі. Звісно, видобуток на шельфі можуть "потягнути" виключно світові чи національні гіганти. Але видобуток на континенті можуть провадити саме середні й малі компанії.
Третій крок – хоча він стосується усієї економіки – перезавантаження Антимонопольного комітету та антимонопольного законодавства, бо наразі вони не виконують своєї ролі з забезпечення конкуренції. Без подолання національної та регіональної монополізації у цілих секторах енергетики та комунального господарства нам важко розраховувати й на зростання енергоефективності економіки, й на залучення суттєвих інвестицій. Наразі багато говорять про монополії на ринках електроенергетики, але існування державних монополій (або підприємств з дуже відчутною ринковою владою) на ринку газу та нафти теж заважають розвивати відповідні ринки.
Четвертий крок – не за важливістю – інвестиції в освіту і наукові дослідження у сфері енергетики. Щоб локалізувати виробництво обладнання, щоб будувати нові підприємства, розробляти й виробляти реактори та турбіни – а це заявлено в Лондоні – мають бути спеціалісти. Від науковців і інженерів до тих, хто буде усе це робити ручками. Реформа професійної та вищої освіти, а також інвестиції в науку давно перезріли.
П'ятий крок – проводити комплексну політику інвестиційної привабливості та захисту інвестицій. Енергетика не існує у вакуумі. До війни інвестиції погано приходили в Україну в першу чергу через відсутність нормальних процедур захисту інвестицій, відсутність державних гарантій, погані суди та багато перепон з боку місцевої влади. Це фундаментальні проблеми не щезли й досі. Тому без вирішення проблем привабливості України як країни для інвесторів в цілому залучити 400 мільярдів доларів за 25 років лише в енергетику – неможливо.
Шостий крок – індустріальна політика. Для української енергетики потрібні не тільки зовнішні споживачі, але й внутрішні. Металургія, машинобудування, хімічна промисловість. Крім того – такий "енергетичний прорив" буде споживати величезну кількість товарів і сервісів, які бажано максимально локалізувати, створюючи якісні та кваліфіковані робочі місця для українців.
Сьомий крок – щоб розширити експортні можливості енергетики – підвищення енергоефективності економіки, комунального господарства та побуту українців. Відбудовувати зруйноване ми маємо вже за новітніми технологіями, які мінімізують споживання енергії.
Восьмий крок – власне, щоб стати частиною європейського ринку, треба завершити гармонізацію з цим ринком. Ми маємо працювати за стандартами ЄС і будувати своє "енергетичне" і "економічне" диво за європейськими стандартами та правилам, бо тільки це відкриває нам двері до дешевих європейських кредитів, інвестицій та програм розвитку від Європейського Союзу.
Якщо реалізувати ці 8 кроків, то та мрія, яку оголосила Україна у Лондоні, може стати реальністю. І тоді українська енергетика з проблемної галузі стане одним з локомотивів нашого розвитку й українського успіху. Але попереду дуже багато роботи.
