Корупція існувала завжди. Навіть у біблійному Второзаконні написано: «Не братимеш дарів, бо вони засліплюють очі мудрих і викривляють слова справедливих». Але у 21-му столітті підступні наслідки хабарництва зросли до тривожних масштабів. Велика корупція передбачає, що люди при владі використовують державні ресурси, щоб збагатити себе і своїх друзів. Це шкодить політиці країн і підживлює диктатуру.
Владні кола дуже мотивовані лишатися при владі й красти безмежно довго. Тож вони використовують частину награбованого, щоб підкупити й придушити тих, ким вони керують, і зберегти владу у своїх руках. Велика корупція спотворює і нищить економіки. Тому що необхідний капітал не доходить до продуктивних каналів. Замість цього він осідає на банківських рахунках корумпованих еліт, що ще більше погіршує нерівномірне розподілення багатства. Про це на сторінках American Interest пише професор американської зовнішньої політики в Університеті Джона Гопкінса Майкл Манделбаум.
Насправді у вимірі політичного й економічного впливу масштабна корупція має такі ж наслідки, як і комунізм, який у минулому столітті допомагав репресивним режимам. Ця ж ідеологія стала причиною незадовільних економічних успіхів країн, де комуністи прийшли до влади. Більше того, корупція 21 століття повторює комунізм з 20-го у ще один дуже важливий спосіб: вона розпалює міжнародні конфлікти.
Автор нагадує про те, як агресивний глобальний Інтернаціонал, підтримуваний СРСР, створював головні загрози для миру у світі в період з кінця Другої світової й до завершення Холодної війни. Велика корупція тепер так само лежить в ядрі найбільших викликів для глобального миру і стабільності сьогодні. Таким чином, боротьба з корупцією – це шлях до перетворення світу на місце без війн.
Сьогодні загрози надходять від бажання трьох великих країн домінувати у своїх регіонах і їхньої готовності застосовувати грубу силу для цього. В Європі Росія окупувала український Крим і вторглася у східні регіони України. В Азії Китай посягає на більшу частину західної частини Тихого океану, будуючи там штучні острови, на яких потім з’являються військові бази. На Близькому Сході Іран створив армію, яка діє від його імені в Лівані, Іраку, Сирії й Ємені. Агресивна зовнішня політика Росії, Китаю й Ірану загрожує їхнім сусідам, а отже і міжнародним інтересам США.
Агресивність цих країн має кілька причин. Але одна з них особливо важлива: це захист режимів. Уряд Володимира Путіна у Росії, правління комуністів Си Цзіньпіна в Китаї й клерикальна автократія в Ірані – це все, що лишилося від диктатури в майже повністю демократичному світі. Москва, Пекін і Тегеран, оточені демократичними сусідами, відчувають незахищеність своїх режимів. Вони покладаються в основному на примус для збереження влади, але кожен з них відчуває необхідність у політичній легітимності й народній підтримці. І саме ця потреба пов’язує корупцію із загрозою розпалювання війни.
Ні російський, ні китайський, ні іранський режими не обрали демократичний спосіб здобуття легітимності. Тому що так вони точно втратили б владу. У 20-му столітті Кремль і Пекін наголошували на своєму праві на владу на основі ідеології: вони втілювали заповіді Марксизму-Ленінізму (і Маоїзму в Китаї). Але їхні наступники у 21-му столітті або формально відмовилися від комунізму, як у Росії, або по-суті, як в Китаї. Іранський режим не має офіційної ідеології, опираючись на перську і шиїтську версію ісламського фундаменталізму. Але мало хто з іранців за межами правлячої еліти сповідує ці погляди.
Читайте такожNational Interest: Успіх демократії України підштовхне Росію до розпаду
Диктатури в посткомуністичній Росії й постмаоїстському Китаї опиралися на економічне зростання, щоб здобути необхідну популярність. Москва покладалася на високі доходи від продажу нафти. А Пекін переселяв людей з сіл в міста, збільшував урядові інвестиції в інфраструктуру і нарощував експорт. Втім, тепер обидві ці моделі не приносять бажані результати. Іранська ж економіка була в бідному стані з дня створення Ісламської республіки, що посилює громадське невдоволення клериками при владі.
Не маючи змоги використати демократію, ідеологію чи економічне зростання, уряди в Росії, Китаї й Ірані звернулися до агресивного націоналізму, щоб посилити свої позиції вдома. Мета здобути громадську підтримку – не єдина причина для їхньої агресивної зовнішньої політики, але, у всякому разі, надзвичайно важлива. Ті, хто керує агресивними режимами, виставляють свої воєнні авантюри за кордоном як спосіб гарантування своїм країнам «законного права» на першість у їхніх регіонах. Вони також часто виправдовуються тим, що, мовляв, їм доводиться йти на агресивні дії через підступні чвари заздрісних суперників, перш за все США. Така тактика, на думку автора, досягла певного успіху у випадку кожної з країн-агресорів. І поки режими у Росії, Китаї й Ірані будуть думати, що їхні авантюри працюють, вони будуть готові влаштовувати нові. Це створює найбільшу загрозу для світового порядку і напряму пов’язано з корупцією.
Коли Володимир Путін, Си Цзіньпін і лідери Ірану проводять свою зловісну зовнішню політику, вони захищають свої режими. А режими, якими вони керують, корумповані. Насправді кожен з них практикує велику корупцію. Росія і Китай вважаються клептократичними країнами. Широкомасштабне розкрадання ресурсів їхніми урядами й наближеними до них людьми – це сутність, визначальна діяльність обох режимів. Це те, чим російські й китайські владні кола в основному й займаються. Мета заволодіння владою в державі – це накопичення особистого багатства.
Читайте такожBBC: Україна скоротила корупцію, але не на найвищому рівні
Люди приєднуються до режиму Путіна чи вступають в китайську Компартію лише для того, щоб збудувати кар’єру в їхніх ієрархіях й отримати змогу розбагатіти. Здебільшого це їм вдається. Велика корупція підштовхує російський, китайський й іранський режими до агресивного націоналізму і розв’язування війн. Тому що їм потрібно відволікти увагу населення від хабарництва, яке непопулярне в усьому світі. Ніхто окрім тих, хто бере хабарі, не схвалює таку практику. Та й навіть ті, хто не чистий на руку, ніколи не наважаться заявити про свої погляди відкрито. Навпаки, клептократичні режими дуже часто офіційно говорять про свій осуд корупції.
Після падіння комунізму багато країн стали вільними, заможнішими й мирними. Кінець клептократичних режимів, які керують Росією, Китаєм й Іраном, матимуть такі ж позитивні наслідки. Їхнє знищення усуне потужний мотив для політичних репресій, вивільнить ресурси для продуктивного економічного застосування і, що найважливіше для всього світу, ліквідує головну причину міжнародної агресії.
