Всі розмови останніх днів щодо поїздки спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі на Тайвань зводилися, фактично, до однієї тези – "чи готові США до великої війни?". На мою думку, насправді питання варто було починати ставити з менших рівнів - а чи дійсно це частина підготовки до великої війни? Чому ми думаємо, що Вашингтон не хоче/не може гратися гібридними форматами та інформаційними провокаціями? Це, скажімо, стосовно цієї теми доволі вдало робив Китай останні десятиліття - наші американські колеги мали вдосталь часу навчитися.

Американці останні декілька місяців сконцентрували зусилля своєї дипломатії на КНР та Індії

Тож спробую вхопити декілька важливих, з моєї точки зору, деталей, які можуть вказувати саме на гібридний характер усієї цієї "акції":

1. Відсутність континуальності (безперервності) в офіційній комунікації.

За повідомленнями американської преси, була офіційна заява Пелосі про її бажання відвідати Тайвань в межах азійського турне. Це підхопили всі і почали оскаржувати, підтримувати, тиражувати, погрожувати, лякатися... А що саме Пелосі? А вона жодного разу не повторила свою заяву й не підтримала її. Чого там вже казати, що останній твіт зі словом "Тайвань" вона постила в березні 2020-го року. Насправді цей меседж жив сам в собі, його підтвердження чи спростування зі сторони Пелосі і не потребувалося - інформація вже створила потрібний прецедент, а отже місію свою виконала.

2. Активізація загального переговорного процесу.

Американці останні декілька місяців сконцентрували зусилля своєї дипломатії на КНР та Індії. Це необхідно для їх стратегії в декількох вимірах: з однієї сторони, встановлення нової біполярності потребує нових правил гри і постійного взаємного контролю дипломатичними інструментами, а з іншої - вдала стратегія у відносинах із Делі та Пекіном дозволяє набагато ефективніше ізолювати Росію та Іран. Китай останнім часом знову почав ставати в позу і затримувати переговори. Тому невелика інформаційна провокація - до того ж, приурочена до важливих дат, як от річниця Визвольної Армії Китаю - вельми вдало активізувала перемовини. Все ж, чорний піар - найкращий піар, чи не так?

США самі створили проблему й самі її вирішили - по суті, відсутність загострення тепер сприймається як "виважена та мудра політика Байдена"

3. Повернення до "стратегічної невизначеності".

Цього року Байден вже пішов на доволі суттєве загострення по питанню Тайваню. Давайте, хоча б, згадаємо його промову в Південній Кореї, де він недвозначно сказав, що США будуть захищати Тайвань. По суті, це був злом політики "стратегічної невизначеності", яка ще з часів Холодної війни давала Вашингтону можливість маневрувати у питанні відносин і з Пекіном, і з Тайбеєм. Вся ситуація довкола поїздки Пелосі - це чудовий приклад цієї самої невизначеності в найкращі її роки. Очевидно, на хвилі оптимізму у економічних переговорах із Китаєм та потенційним важливим дзвінком двох лідерів , Вашингтон побачив набагато більше плюсів у повернені саме до цієї перевіреної стратегії.

Як бачимо, США самі створили проблему й самі її вирішили - по суті, відсутність загострення тепер сприймається як "виважена та мудра політика Байдена". Тому й іміджево, й політично Сполучені Штати змогли вижати з цієї ситуації багато плюсів - і все це при тому, що їх основним інструментом знову стало мовчання ключового гравця (в цьому випадку - спікерки Пелосі).

Вкид інформаційної бомби, певний час для набуття ефекту, витримка паузи, а далі - продовження стратегічної невизначеності. Думаю, скоро варто буде кодифікувати рецепт цієї інформаційної зброї.

Олександр Краєв, експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма"